Право на спокуту зброєю

Чому держава боїться тих, кого сама виправляє? Я – довічник. Але я водночас і громадянин. І цього жоден вирок не скасовує. Ці рядки я пишу з камери, де стіни давно звикли до мого голосу, але не до моєї впертості жити й думати.

---

З 2003 року я відбуваю покарання у виді довічного позбавлення волі. В цій установі я провів більшу частину свого життя. І за глухими бетонними стінами з ґратами, попри помилки минулого, я лишаюся тим, ким є, – громадянином України, який має обов’язок перед своєю державою – захищати Вітчизну.

Протягом останніх двох десятиліть я закінчив більше сотні освітніх програм і курсів. Часом здається, що якби так наполегливо навчався на волі, то давно мав би професорські регалії. Я здобував цивільні та військові знання, проходив різні курси, в тому числі «Прометеус», опанував медицину, логістику, історію, філософію. Також пишу книги, поезію, малюю – не задля втечі від реальності, а щоб дивитися їй прямо у вічі.

І сьогодні, коли війна знищує молодих хлопців, а держава шукає кожного, хто може тримати в руках зброю, у мене є питання, які болять сильніше, ніж роки за ґратами: чому я не маю права захищати Україну? Чому мені не дозволяють навіть віддати життя за неї?

В’язні, які стали символами своїх народів

Тюрма – це не тільки установа відбування покарання, але й місце, де народжуються видатні імена.

Нельсон Мандела провів 27 років за ґратами, після чого він став президентом своєї країни та моральним лідером світу.

Мігел де Сервантес, творець Дон Кіхота, писав у в’язниці.

Василь Стус довів, що дух міцніший за кам’яні стіни.

Ці люди не стали святими лише тому, що побували в тюрмі. Але саме тюрма стала святою водою їхнього очищення. Так і серед українських довічників є зараз ті, хто пройшов тривалий шлях внутрішньої трансформації, та хоче довести це не на словах, а вчинком.

Світова історія знає чимало прикладів, коли ув’язнені ставали на захист своєї країни, і що вкотре доводить: засуджений не перестає бути громадянином.

Так, під час Другої світової війни деякі країни формували добровольчі загони з ув’язнених, які прагнули воювати проти нацизму. У Франції, Польщі, Італії, США існували військові програми для певних категорій засуджених. У багатьох країнах допускається участь ув’язнених у некомбатантських і тилових завданнях для оборони держави.

Такі форми участі засуджених в обороні країни не варто зводити до «амністії в обмін на ризик». Даючи можливість в’язням стати до лав оборонців, держава тим самим визнає, що право захищати свою країну – не привілей, а сутність громадянства.

Юридичний аспект

Стаття 65 Основного Закону – Конституції України, визначає: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України». Тут немає жодних винятків за вироком.

Так само стаття 24 Конституції України встановлює: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом … не може бути привілеїв чи обмежень за будь-якою ознакою».

Забороняти довічникам служити, коли іншим категоріям ув’язнених це дозволено, є обмеженням за ознакою кримінального статусу, який Конституція не передбачає як виняток із рівності.

Згідно з нормами міжнародного права, свобода теж не є абсолютною, але громадянство – непорушне. Правові системи сучасності давно визнали, що ув’язнені зберігають за собою базові громадянські права. Як зазначено у статті 10 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (далі – Пакт), «Усі особи, позбавлені волі, повинні поводитись гуманно та з повагою до людської гідності». А гідність – це також право виконати свій обов’язок перед державою.

Стаття 25 Пакту визначає право громадян брати участь у справах держави і, до речі, це право дуже часто реалізується у різних загальновідомих формах «прямої участі» (приміром, участь у виборах і референдумах тощо), не викликаючи нарікань. Це ж право реалізується через можливість застосування приписів законодавства про звернення громадян, яке передбачає, що кожен громадянин має право звертатися до державних органів, інституцій та чиновників як з індивідуальними скаргами щодо своєї долі чи своїх інтересів, так і задля «загального» блага, з питань удосконалення механізмів суспільного та державного устрою. Це ж право вбачається з процесуальних актів – право на звернення до суду (особливо, адміністративною юрисдикції), де будь-який ув’язнений має право оскаржити будь-який адміністративний нормативний акт, що поширює свою дію не тільки на ув’язненого, але і на інших членів суспільства.

Європейська практика

Подібних конструкцій «прямої участі» у державних справах безліч. Перераховувати їх усі немає сенсу, проте очевидно, що заборона або обмеження військової служби для довічників виглядає як позбавлення можливості долучитися до оборони країни, що є однією з форм участі в державному житті, при чому формою знову ж таки, «прямою» та безпосередньою, фізичною, а не просто пустопорожніми балачками про патріотизм та підтримку держави.

В Європейських пенітенціарних правилах, ухвалених Радою Європи, наголошено на тому, що ув’язненого не повинні позбавляти громадянської, людської відповідальності. Його реабілітація та соціальна участь мають заохочуватися, і держава повинна забезпечувати можливість для розвитку, освіти, праці та суспільно корисної діяльності. Більше того, національне законодавство виходить із того, що особа не тільки має право, але і зобов’язана доводити діями своє виправлення та соціалізацію.

Приміром, сучасне кримінально-виконавче законодавство широко застосовує інститут пробаційних програм для засуджених, де останні під дієвим контролем інспекторів з питань пробації активно долучаються до процедури ресоціалізації. Принципово не має значення, чи особа відбуває покарання «реально» чи з відстрочкою виконання покарань або у формі пробаційного нагляду: головне – дієва участь у процесі.

Участь в обороні країни, і не тільки у формі праці з вироблення матеріальних благ, але й зі зброєю в руках, безумовно, є найбільш суспільно значущою, певною мірою «щирою» і такою, що доводить реальне виправлення особи діяльністю в період війни.

Варто зважити і на прецеденти ЄСПЛ з даного питання.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав такі тези та принципи: позбавлення волі не скасовує громадянської ідентичності (справа «Hirst v. UK»); держави не мають права вводити blanket-ban, тобто абсолютної заборони для цілої категорії ув’язнених без індивідуальної оцінки кожної особистості (справа «Scopolla v. Itali»).

Заборона довічникам служити – це саме blanket-ban без можливості довести свою придатність, мотивованість і зміни особистості. Іншими словами, це означало б рівняти всіх під одну гребінку, один рівень, насильницьке вкладання у «прокрустове ложе».

Парадокс української системи

Мені, як і багатьом іншим довічникам, держава дала можливість:

• отримувати освіту всіх рівнів за будь-якими напрямами;
• проходити курси з військової справи;
• вивчати тактичні дисципліни;
• опановувати медицину та інженерію, фортифікацію і технології, військові науки тощо.

Та коли ми кажемо: «Дозвольте нам застосувати ці знання для України», нам відповідають: «Ви небезпечні!». Але якщо ми небезпечні – чому нам дають військову підготовку? Якщо ми небезпечні – чому нам не дозволяють служити?..

Варто погодитися, що за аналогією з побутом – не варто купувати якийсь інструмент, який не планується застосовувати. Так і з опануванням навичок і знань – вони мають сенс лише тоді, коли використовуються на практиці. Більше того, маю висловити, можливо, крамольну думку: особа, яка у зрілому віці починає навчатися, приміром, медицині, з явним розумінням того, що професійно не зможе використати набуті навички та знання – просто «займає» місце та відволікає ресурси викладачів і матеріально-технічної бази в той час, коли більш здібний студент (якому не пощастило влаштуватися і здобувати освіту за наявності прагнення та можливостей реально працювати) – втрачає свій шанс на навчання.

Висловлюючись мовою ліричного відступу, виходить такий собі своєрідний «спам», коли у вишах навчаються студенти не тому, що мають хист, а «так заведено, щоб була освіта» та «батько влаштував учитися, сказав, шо бути міжнародним менеджером – це круто». У нашому випадку це правовий абсурд, який не витримує жодної критики.

То чи можуть довічники реально допомогти обороні? Так. Це доводять статистичні показники, невблаганні цифри. В установах виконання покарань до 20% в’язнів мають вищу освіту. Адже військо – не збіговисько невігласів, а інституція високого ідейного, морального та фахового рівня (інженерія, право, медицина, інші прикладні дисципліни).

До 40% ув’язнених перебувають у добрій фізичній формі. Це важливий фактор, оскільки військова служба завжди передбачає певний рівень витривалості та фізичних навантажень.

До 25% служили в армії до ув’язнення, тобто звикли до військової дисципліни, тому немає необхідності їх «перенавчати».

Невикористаний воїнський ресурс

Багато хто з ув’язнених закінчили по кілька освітніх програм. Значна частина мають мотивацію до спокути. Війна зачепила кожного, без винятку. В когось особисто або у близьких і друзів зруйновано домівку, вбито рідних чи завдано інших трагічних наслідків.

Залучення таких ув’язнених дозволило б сформувати до двох батальйонів, які можуть виконувати (на першому етапі перевірки лояльності, якщо держава так боїться дати воїнам зброю):

• інженерні завдання;
• будівництво укріплень;
• логістичну роботу;
• технічну підтримку;
• медичні функції.
• Або ж, після належної перевірки – бойові задачі.

Україна сьогодні потребує захисників, воїнів. І держава відмовляється від великого резерву свідомих, освічених, фізично сильних, мотивованих чоловіків.

Хіба не в цьому полягає суть спокути провини і мета покарання в дії?

Я прошу можливості виконувати свій обов’язок, який Конституція та міжнародне право не знімають з мене лише тому, що я помилявся у молодості.

Тут, за колючим дротом, я бачу людей, котрі давно змінилися, чий біль і сором став ґрунтом для нового розуміння себе в соціумі. Людей, які бажають не втекти від минулого, а перекрити його вчинком, значно більшим за них, перегорнути сторінку помилок і йти далі.

Дайте нам шанс не на життя – на службу, на захист, на дію.

Не на поблажку – на відповідальність.

Не на волю – на честь.

І замість післямови хочу сказати: коли держава дозволяє одним ув’язненим воювати, але забороняє це робити іншим – без індивідуальної оцінки, без шансу довести свою придатність і щирість – це не захист суспільства, а страх системи перед власними громадянами, яких вона ж змусила змінитися (принаймні, так оголосила в теорії відбуття покарань, як мету такого відбуття).

Я – довічник. Але я – громадянин України.

І я хочу, щоб моє життя і, можливо, моя загибель, мали сенс для держави, яку я не переставав любити, навіть перебуваючи за ґратами. І не тільки для держави, але і для моїх близьких, рідних, знайомих, з якими я підтримую зв’язок, і доля яких мені болить.