Книги так званої «Анастасії Нових» (псевдонім Галини Яблочкіної) призначені не лише для популяризації псевдорелігійного окультного віровчення, але і для поширення певної антиукраїнської ідеології, що порушує заборони, встановлені законодавством України. Зокрема у творах «Сенсей I–IV», «Езоосмос», «Перехрестя», «Птахи і камінь», «АллатРа» наявні елементи пропаганди комуністичного тоталітарного режиму.

 

---

 

Серія книг (рос.) «Исконный Шамбалы» та «АллатРа» являє собою цикл творів літературної прози, об’єднаних однією сюжетною лінією та складом ключових персонажів. Авторкою всіх книг даної серії зазначена «Анастасія Нових». Даний псевдонім, як я вам раніше вже доводила, належить Яблочкіній Галині Олександрівні, яка входить до керівної верхівки МГР «АллатРа».

 

 

Санкція статті 436¹ Кримінального кодексу України – «Виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів» передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої.

 

«Сэнсэй І. Исконный Шамбалы»

 

З першої частини досліджуваної книжкової серії нас зустрічає анотація, в якій зазначено таке: «Книга составлена по заметкам из личного дневника бывшей десятиклассницы, отражающим события лета 1991 года». Це прямо вказує на те, що описані події розпочалися і відбувалися після припинення існування СССР (тут і далі абревіатури СССР, КГБ, ОГПУ тощо і слово «совєцький» у відповідних відмінках не перекладаються як такі, що є чужими для України та нашої мови – прим. І.К.), у період набуття Україною незалежності та становлення як суверенної держави. Цей фактор має пряме відношення до пояснення контексту і загального політико-релігійного дискурсу всієї книжкової серії.

 

Оповідання ведеться від першої особи та розпочинається з історії 16-річної дівчини-школярки на ім’я Анастасія. Розповідаючи про себе, авторка зазначає таке:

 

«Родилась я в далекой российской глубинке. Мои родители были военными, честно и добросовестно выполняли свой долг. Поэтому их начальство, так же честно и добросовестно, посылало нас в разные уголки нашей необъятной тогдашней Родины – Советского Союза. Так наша семья попала на Украину, в «страну цветущих каштанов», где мы и обосновались в благоухающем розами шахтерском крае».

 

Вираз «честно и добросовестно выполняли свой долг» стосовно батьків-військовослужбовців підкреслює доброчесність і позитивну роль совєцьких військових. Це може трактуватися як своєрідна героїзація військових, які діяли у складі совєцької системи. Використання термінів «необъятная тогдашняя Родина – Советский Союз» указує на позитивну оцінку самого існування совка як великої держави, що включала у себе різні народи і території, в тому числі Україну. Це є типовим елементом ностальгії за совєцьким минулим і акцентує увагу на територіальній цілісності, що включала й Україну. Фраза «наша семья попала на Украину» подається як буденний факт, без жодної критичної оцінки перебування України у складі СССР. Це відсутність будь-якої рефлексії на тему совєцької окупації України та її наслідків, що може бути розцінено як пропагування наративу про «братні народи» і відсутність конфлікту між Україною та Совєцьким Союзом.

 

У тексті даного твору Галина Яблочкіна позитивно зображує комуністичний тоталітарний режим і постаті його ключових функціонерів –Леніна, Дзержинського, Сталіна, а також діяльність совєцьких органів безпеки, зокрема Об’єднаного державного політичного управління (ОГПУ). Наприклад, у главі 9 міститься вона ідеалізує роль совєцьких органів безпеки, зокрема ОГПУ, яке згадується в контексті дослідження «феноменів мозку» під особистим контролем совєцьких і російських політичних діячів, провідних ідеологів комуністичного тоталітарного режиму Леніна та Дзержинського. Це підкреслює важливість і значущість совкових досліджень у галузі психології та психіатрії, створюючи враження, що совєцькі органи безпеки діяли з науковою метою і навіть робили внесок у дослідження людської психіки.

 

Далі один з персонажів запитує в Сенсея: «Любопытно, а с приходом Сталина в нашей стране исследования феноменов прекратились?», на що той відповідає: «Напротив, эти исследования как раз активизировались. Даже после него они продолжались. И этот интерес не спадает и по сей день. Эту тему разрабатывают многие научные институты».

 

Опис Сталіна та діяльності спецвідділу ОГПУ, який залучав «знахарів, медіумів, шаманів і гіпнотизерів», створює образ совєцьких спецслужб як структур, що активно досліджували «незвичайні» людські можливості, що вказує на підтримку ідей про важливу роль совка у світовій науці, навіть у таких маловідомих галузях.

 

У тексті згадуються наукові діячі, зокрема Володимир Бехтєрєв, який керував Петербурзькою імператорською військово-медичною академією і, як підкреслюється, на свої власні кошти створив інститут для дослідження мозку і психічної діяльності. Це подається як доказ прогресивності російської науки, що було продовжено під час совєцького періоду.

 

Згадка про діяльність совєцьких спецслужб під керівництвом Дзержинського, без жодної критики їх репресивної спрямованості, створює позитивний контекст щодо їх діяльності. Це може бути розцінено як виправдання політики комуністичного тоталітарного режиму, оскільки замовчується репресивний характер цих органів, і акцент робиться на їх внеску в науку.

 

Також тут Сенсей цитує висловлювання Сталіна: «Не зря Сталин говорил: «Шахта – второй фронт».

 

А ось як Галина Яблочкіна описує українську зиму на Донбасі: «Надо отметить, что зима здесь была довольно теплая по сравнению с теми регионами Союза, в которых мы жили раньше. «Шахтерский» снег был похож на снег лишь только в первый день, так как на второй он уже становился серым от угольной пыли, а на третий и вовсе таял, превращаясь в мокрую, слякотную грязь».

 

Замість акценту на особливостях України як незалежної держави, авторка використовує термін «Союз», що підсвідомо зберігає уявлення про Україну як частину колишнього Совєцького Союзу. Збереження подібного риторичного фокусу на минулому совка підсилює наратив про Україну як частину колись єдиного геополітичного простору, що є типовим елементом російської пропаганди, яка прагне відновити вплив на постсовєцькі країни.

 

За сюжетом, головну героїню «вилікував» від онкологічного захворювання головного мозку «дистанційно» Сенсей, що авторка описує таким чином:

 

«После такой новости мы не просто вышли из клиники, а «выпорхнули». Внизу нас поджидали наши родственники, в том числе и дедушка. Их радости не было предела. А мама даже перекрестилась, тихо поблагодарив Бога, чем меня несказанно удивила. Я впервые видела, что моя мама – офицер в майорских погонах, воспитанный на идеологии коммунизма и атеизма, – поступала вот таким образом. И мне подумалось, что все-таки любой человек, кем бы он ни был, в первую очередь, остается обыкновенным человеком, со своими страхами, горем и верой в высшие силы» (стор. 235).

 

Опис матері-офіцера, вихованої на ідеології комунізму, підкреслює позитивний вплив совєцької системи на формування моральних і людських якостей. Це може розглядатися як непряме виправдання совєцької ідеології та її здатності співіснувати з особистими переконаннями та вірою, що підтримує позитивне уявлення про совєцький тоталітарний режим і його військову систему.

 

«Сэнсэй ІІ. Исконный Шамбалы»

 

Друга частина продовжує сюжетні лінії, розпочаті в першій книзі серії. Головна героїня продовжує навчання у Сенсея, котрий поступово розкриває перед нею та іншими учнями таємниці духовного шляху та стародавніх знань. При цьому слід виділити низку наративів з різних епізодів твору, що свідчать про нав’язування ідей російського колоніалізму та пропаганди комуністичного тоталітарного режиму.

 

Наприклад, на стор. 69–70 Сенсей шкодує, що до перебудови не вдалося побудувати комунізм, а зараз процвітає капіталізм, і підсумовує це такими словами: «… У Михаила Евграфовича Салтыкова-Щедрина, русского писателя-сатирика, есть замечательные слова по этому поводу».

 

У цьому фрагменті Галина Яблочкіна послуговується монологом Сенсея, щоб висловити тугу за совковим минулим і критику ринкових економічних відносин (капіталістичного ладу), що відображає ностальгічні настрої за часами, коли ідеологія комунізму була офіційною доктриною совка. У цій риториці важливо звернути увагу на дві ключові ідеї: піднесення російських письменників як авторитетних мислителів та романтизацію совєцького проєкту.

 

Згадка про Михайла Салтикова-Щедріна, російського письменника-сатирика, є елементом культурної зверхності, де російська літературна спадщина слугує моральним та інтелектуальним орієнтиром. Автор словами свого персонажа робить акцент на тому, що ідеї російських мислителів залишаються актуальними і в сучасний капіталістичний період, що підтверджує концепцію російської культурної винятковості. Це є частиною ширшого наративу, який прославляє російську інтелігенцію як «моральний маяк», уникаючи або замовчуючи інші культурні та інтелектуальні течії, зокрема українські.

 

Цей фрагмент також натякає на те, що сучасний капіталізм в Україні сприймається як результат відірваності від «правильного» шляху, який, на думку автора, уособлює совєцький (російський) комунізм. У такому контексті ідеалізується совєцьке минуле та підкреслюється його втрата як наслідок розпаду СССР. Це є типовим проявом колоніального мислення, коли росія (або совєцька держава) виступає центром цивілізаційного розвитку, тоді як Україна, як частина цієї системи, втрачається у межах «помилкових» капіталістичних реформ.

 

«Сэнсэй III. Исконный Шамбалы»

 

У творі «Сэнсэй III. Исконный Шамбалы» події охоплюють короткий проміжок часу – лише три дні, протягом яких головні герої продовжують своє навчання під керівництвом Сенсея та заглиблюються у філософські і духовні знання. Однією з ключових подій стає прибуття яхти з гостями, котрі додають нового виміру в оповідь. Особливо важливим є один з них – таємничий Аріман. Цей негативний персонаж уособлює темні сили, які протистоять духовному шляху і вченню, яке пропагує Сенсей.

 

В одному з діалогів між позитивними персонажами Стасом і Женею, в якому вони обговорюють Австралію, останній заперечує можливість вирушити колись у подорож до цієї країни, мотивуючи це тим, що в їхній країні є набагато більш цікаві місцини. При цьому назви «своєї» країни він не називає, а послуговується словосполученням, що за часів комуністичного тоталітарного режиму було синонімом СССР – «великий и могучий», а також «богатейшая и необъятная страна», яке в публічному дискурсі застосовується для опису сучасної росії.

 

У цьому контексті фраза «великий и могучий» є алюзією на відому совєцьку ідеологічну риторику, де так називали СССР, підкреслюючи його велич, силу та вплив. Після розпаду Совєцького Союзу цей вислів часто використовується для позначення сучасної росії, ототожнюючи її з колишньою імперією та підкреслюючи її продовження. У фразі Жені цей вислів безпосередньо не прив’язується до конкретної країни, що створює можливість для інтерпретації «великий и могучий» як сучасну росію, яка претендує на спадщину Совєцького Союзу. Це підтримує наратив про безперервність величі росії, що є типовим елементом пропаганди.

 

Опис «богатейшая и необъятная страна» прямо вказує на велич і ресурси росії, яка часто підноситься як країна з незліченними багатствами та величезними територіями. У публічному дискурсі сучасної росії це формулювання підкреслює її виняткову роль у світі, створюючи образ країни, яка не потребує зовнішніх впливів або подорожей, оскільки в ній самій є все необхідне. Така риторика знецінює інші країни, в даному випадку Австралію, і підкреслює «винятковість» росії, що типово для імперської пропаганди, спрямованої на звеличення внутрішніх ресурсів і величі.

 

Далі Сенсей, відповідаючи на запитання учнів, роз’яснює їм сутність марксизму, а потім одразу переходить до питань історії слов’ян і Стародавньої Русі. Той діалог розпочинається з обговорення праці Карла Маркса «Капітал», яка є основоположним текстом марксизму – ідеології, що стала основою комуністичного тоталітарного режиму. У часи совєцької окупації України ідеологія марксизму-ленінізму активно просувалася як офіційна доктрина, що виправдовувала політику СССР і його соціально-економічну систему. Сенсей подає діалектичний матеріалізм Маркса в іронічному ключі, порівнюючи суспільство зі «стадом», де економічні відносини і продуктивні сили визначають свідомість людей та їх соціальні структури.

 

У подальшому, коли вперше згадується про «еліту» як міфічну руйнівну силу, що нібито володарює над світом, один з позитивних персонажів висловлює пропозицію покінчити з елітою шляхом «революції», як це зробили більшовики з російським урядом у 1917 році:

 

«— Да кто такая эта элита? — раздражённо проговорил Виктор. — Это что, правители сильных стран или армия политиков? Откуда она вообще взялась, чтобы решать, что нам можно, а что нельзя? Да завтра будет в какой-нибудь стране революция, и народ сметёт махом всю их элитарную принадлежность. Как уже было в 1917 году!».

 

Персонаж згадує більшовицьку революцію 1917 року як приклад того, як народ може повалити правлячі еліти шляхом революції. Згадка про більшовицьку революцію в позитивному контексті може бути розцінена як підтримка революційних методів боротьби проти політичних та економічних еліт. Більшовицька революція, яка привела до повалення царського уряду, встановлення совєцької влади, а також початку совєцької окупації України та інших держав часто використовується в совєцькій пропаганді як приклад успішної боротьби робітничого класу проти буржуазії та еліти.

 

У наведеному фрагменті революція 1917 року подається як позитивний приклад повалення еліти, що відповідає совєцькій пропаганді, яка звеличувала більшовицьку революцію як перемогу народу над гнобителями. Однак цей підхід ігнорує трагічні наслідки більшовицької революції, які призвели до встановлення комуністичного тоталітарного режиму, масових репресій і геноциду. Подача революції 1917 року як прикладу для наслідування може слугувати елементом прихованої пропаганди, яка підкреслює «справедливість» революційного шляху та виправдовує насильницькі методи боротьби.

 

Значна частина змісту досліджуваного видання присвячена надмірному просуванню популярної езотеричної концепції, згідно з якою людина нібито може керувати своїм життям і зовнішніми подіями за допомогою «сили підсвідомості». Однак дані тези використовуються лише для прикриття інших наративів:

 

«…можно сказать о сотнях талантливейших людей мира: знаменитых учёных, скульпторах, художниках, актёрах, дипломатах, банкирах, всемирно известных лидерах того или иного времени. Вот, к примеру, Сталин из воришки взлетел до Генералиссимуса, стал властвовать над миллионами. Тот же ваш Хрущёв — из слесаря-шахтёра выбился в Генсека великой державы. Бонапарт из обыкновенного, никому не известного солдатика превратился в великого Наполеона, имя которого знает весь мир. А Гитлер? Он же был вообще никем, нищий, который перебивался с копейки на копейку, а кем стал! Понятно, что это отрицательный для мира персонаж, фашист, но это не имеет значения. Он использовал силу своего подсознания как инструмент для достижения своих желаний. И он стал фюрером! Все эти люди сумели добиться славы, почёта и своего великого положения именно потому, что поверили в себя и пользовались силой подсознания, которое и порождало для них гениальные идеи…».

 

Наведений фрагмент містить численні ідеологічні маніпуляції та згадки про діячів тоталітарних режимів, які можуть бути інтерпретовані як приховане або відкрите просування ідей націонал-соціалізму (нацизму) та комуністичного тоталітарного режиму. У тексті проголошується ідея, що «сила підсвідомості» є всемогутньою і дозволяє досягати будь-яких цілей, навіть найамбітніших. Посилання на тоталітарних лідерів у позитивному ключі («досягли мети», «піднялися до слави») може сприйматися як приховане звеличення їхніх досягнень, незалежно від моральної оцінки їхніх дій. Причому Галина Яблочкіна подає їхні досягнення у відриві від історичного контексту злочинів, які вони вчинили.

 

«Сэнсэй IV. Исконный Шамбалы»

 

У четвертій частині серії «Сэнсэй IV. Исконный Шамбалы» описується лише один день, який учні провели у спілкуванні зі своїм наставником Сенсеєм – це останній день їхнього спільного відпочинку на морі. Після від’їзду Арімана герої продовжують обговорювати його ідеї, та він постає противагою вченню Сенсея. Від ранку до ночі головні герої перебувають у глибоких філософських і духовних бесідах, які намагаються пояснити сутність життя, духовного шляху та боротьби з внутрішніми і зовнішніми силами.

 

На початку міститься епізод, задуманий Галиною Яблочкіною як комічний, у якому головна героїня-оповідачка вранці виходить з палатки та бачить одного зі своїх приятелів, позитивного персонажа на ім’я Женя з відром на голові. Їй пояснюють, що в такий спосіб той намагається позбутися думок, нав’язаних напередодні Аріманом, і далі сам Женя коментує це так:

 

«Это у кого переполнилась чаша терпения?! — протарахтел Женя в своём ведре, точно металлический робот, и, снимая ведро с головы, добавил: — Да у меня не терпение, а железный Феликс! А лишняя бдительность ещё никогда никому не мешала. — И уже обращаясь к Стасу, изрёк: — Нет, ведро не помогает».

 

Використання фрази «железный Феликс» є прямим посиланням на совєцького політичного діяча Фелікса Дзержинського, засновника Всеросійської надзвичайної комісії (ВЧК), яка згодом стала відомою як КДБ. Дзержинський був символом жорстокості та політичних репресій у совєцькій системі. Його прізвисько «залізний Фелікс» підкреслювало його безжальність і непохитну відданість ідеям комунізму та контролю над суспільством. Згадка про нього у комічному контексті підносить його як образ, з яким персонаж жартує, однак це має глибші ідеологічні корені.

 

Фраза Жені про те, що «бдительность ещё никогда никому не мешала», пов’язана з совєцьким наративом про постійну «бдительность» у боротьбі з ворогами держави. У совєцькій пропаганді часто наголошувалося на необхідності пильності та готовності захищати інтереси партії та країни від «внутрішніх і зовнішніх ворогів». Ця риторика була характерною для епохи репресій, коли громадян закликали до постійної підозрілості та доносів. У фрагменті ця ідея використовується в жартівливій формі, однак згадка про бдительность у контексті «железного Феликса» вказує на сприйняття цього совєцького символу як чогось позитивного.

 

Далі міститься епізод, у якому головна героїня обмірковує розповідь Сенсея про Архонтів і думає таке:

 

«Какие же необычные события ждут нас на этой планете? Хотя как такового страха перед этими событиями у меня не было, потому что полагала, что чтобы «там» ни случилось, я­то всё равно буду за этим наблюдать из «тихой гавани» могучего государства, содружества многих братских народов — Советского Союза».

 

Совок тут зображується як безпечне і сильне утворення, яке здатне захистити своїх громадян від зовнішніх загроз. Вживання таких термінів, як «могучее государство» і «братские народы», є характерними для пропаганди совєцького тоталітарного режиму, який просував ідею єдності совєцьких республік та їхніх народів, знецінюючи національні ідентичності окремих народів, зокрема українців. Такий образ не відповідає історичним реаліям, адже совєцький режим був відомий репресіями, насильницьким придушенням свободи слова та прав людини.

 

Наведений фрагмент містить елементи пропаганди комуністичного тоталітарного режиму крізь ідеалізацію СССР як «могучего государства», що забезпечує стабільність і безпеку своїм громадянам, і акцент на «братстве народов», яке зображується як позитивний і єдиний елемент.

 

В одній зі своїх розповідей Сенсей, спираючись на конспірологічну теорію про те, що світом управляють Архонти, говорить таке:

 

«Фактически было развалено три империи: Российская, Германская и Австро­Венгерская. Причём на остатках этих империй была создана всё та же старая, затёртая до дыр форма правления — «республика», которую Архонты применяли в период смены власти ещё со времён Древнего Рима. … И я даже не удивлён, что большинство современных государств являются на сегодняшний день республиками.

 

—       Ё­моё! Так мы тоже ведь Союз Советских Социалистических Республик, — хлопнул себя по лбу Женька, осенённый этой мыслью. И тут же выдал: — Но я всё равно патриот! Я СССР люблю! Хоть какое никакое, а моё, родное!

 

—       И я люблю, — с тяжким вздохом проговорил Сэнсэй. — Только про любовь к своей земле никто народ не спрашивает, когда некоторые деструктивные личности по заданию Архонтов творят беспредел в его стране и нагло навязывают идеологию Архонтов…».

 

У фрагменті містяться непрямі елементи пропаганди комістичного тоталітарного режиму крізь ностальгію за «славянскими землями» і позитивне зображення Совєцького Союзу. Незважаючи на негативне ставлення до республіканської форми правління, яка тут пов’язується з руйнівною діяльністю Архонтів, Женька, один із героїв, виражає патріотичні почуття щодо СССР («я всё равно патриот! Я СССР люблю!»). З ним погоджується і Сенсей, котрий теж любить совок (хто б сумнівався).

 

Також у тексті підкреслюється духовна велич росії, яка протиставляється західному матеріалізму. У ньому критикується республіканська форма правління та підтримується монархічна система, що відповідає імперським наративам. Пропаганда комуністичного тоталітарного режиму виражається у позитивних згадках про СССР, який у тексті зображується як «своя рідна держава».

 

У діалогах Сенсея з учнями неодноразово згадується СССР і росія як «центри протидії» Архонтам:

 

«—     К сожалению… — добавил Сэнсэй. — Да, вернёмся к 1924 году… Так вот, запланированные Архонтами события 1924 года коснулись не только политических рокировок в некоторых странах Европы, но и даже корректировки политического курса правительства в Советском Союзе.

 

—       Как это корректировки политического курса? — не понял Стас. — Я не ослышался, в Советском Союзе?

 

—       Да. Дело в том, что вторая революция в России (я имею в виду Великую Октябрьскую социалистическую революцию), совершённая командой Ленина после развала Керенским Российской империи, также финансировалась Архонтами. Причём обращу ваше внимание, как происходил сам процесс этой игры Архонтов. Когда началась Февральская буржуазная революция в России, Ленин и многие его соратники в это время находились в эмиграции, в «нейтральной» Швейцарии. Для них эта «буржуазная революция» была неожиданной новостью. Но когда они поспешили выехать в Россию, власти Германии, Австрии, Англии все вместе отказали Ленину и его команде в разрешении на проезд через их страны, заблокировав их в Швейцарии при помощи поддерживающих это решение европейских стран. И лишь в апреле было дано такое же внезапное разрешение «всеми странами» на транзитный проезд Ленина и его команды через европейские государства в Россию. Это лишний раз подчёркивает, как Архонты манипулировали в своей игре людьми и выдвигали их, как пешки на новые позиции в нужное время и в нужный час.

 

Когда Ленин пришёл к власти, Архонты, естественно, окружили его своими людьми для контроля. Однако Ленин был далеко не простым человеком. У него была своя идейная команда во главе с Феликсом Дзержинским, которая прекрасно понимала всю игру Архонтов, их цели и задачи. Прийдя к власти, Ленин и его группа стали усиленно искать контакт с Шамбалой, чтобы избавиться от власти Архонтов.

 

—       Ты хочешь сказать, он вёл двойную игру? — спросил Николай Андреевич.

 

—       Совершенно верно. Ленин попытался вывести страну из кризиса. И когда явные цели, противоречащие намерениям Архонтов, стали высвечиваться через конкретные дела, Архонты решили его убрать и заменить своей марионеткой. Уже с 1922 года, ссылаясь на плохое здоровье Ленина, его фактически отстранили от управления страной, выдвинув кандидатуру Сталина. И несмотря на то, что старая ленинская гвардия боролась с этой «грузинско­еврейской мафией» как могла, понимая, чем это грозит стране, всё­таки после смерти Ленина (21 января 1924 года) уже через четыре месяца на тринадцатом съезде РКП именно Сталина избирают на пост Генерального секретаря. И это притом, что Ленин письменно завещал ни в коем случае не ставить Сталина на данный пост. И как факт, те, кто поддержал Сталина, сами потом поплатились за это своими жизнями.

 

После смерти Ленина и выдвижения Сталина практически сразу ряд стран, в том числе Великобритания, Франция, Италия, признают СССР и устанавливают с ним дипломатические отношения. Как вы понимаете, всё это тоже произошло «не вдруг». Отмечу, что сам Сталин недолго радовался иллюзии своей власти, когда наконец­то понял, под какой колпак Архонтов он попал. Но об этом чуть позже».

 

Такий підхід Галини Яблочкіної відображає характерний наратив російської пропаганди, що зображує росію як постійну жертву західних змов і глобальної «еліти», яка нібито прагне знищити або підпорядкувати її. Опис Леніна та Дзержинського, як «людей», котрі «прекрасно розуміли гру Архонтів» і «прагнули вивести країну з кризи», створює ідеалізований образ більшовицьких лідерів. У цьому контексті Ленін подається як реформатор і захисник національних інтересів, який намагався протистояти «Архонтам», а його діяльність зображується в позитивному світлі. Така риторика формує переконання, що більшовики були не просто революціонерами, але й борцями за свободу проти світових змов.

 

Згадка про Велику Жовтневу соціалістичну революцію як про «другу революцію в росії», яку здійснила команда Леніна після падіння російської імперії, подається з позитивного боку. Більшовики зображуються як ідейні революціонери, які намагалися протистояти змовам, водночас звинувачення Сталіна в тому, що він став маріонеткою Архонтів, підтримує ідеалізацію раннього комуністичного руху, коли більшовики нібито боролися проти глобальних впливів.

 

Наведений фрагмент містить елементи як проросійської пропаганди, так і пропаганди комуністичного тоталітарного режиму. Змова «Архонтів» використовується для виправдання ідеалізації Леніна і більшовиків, які нібито намагалися протистояти глобальним елітам. Це створює ревізіоністську історію, яка пропагує ідеї про боротьбу совєцької влади проти зовнішніх ворогів і виправдовує дії комуністичної влади.

 

Далі знову йдеться про «протистояння» міфічним Архонтам, при цьому на перший план виводиться постать Сталіна, а також Гітлера, що подається в позитивному контексті:

 

«В это время его противник Сталин уже начал проводить массовые репрессии. И это во многом было связано именно с тем, что Сталин, наблюдая за стремительным развитием событий в Европе, испугавшись за свою жизнь, решил во что бы то ни стало оградить себя от архонтских «контролёров». Из­за чего в СССР и был сотворён «железный занавес», а Сталин начал «тотальную чистку» не только своего окружения. Но Архонтам такие сталинские репрессии были только на руку, поскольку под шумок была уничтожена практически вся военная элита государства, имевшая боевой опыт прошлых лет.

 

Гитлер, также неоднократно применявший методы чистки своих рядов, только с несколько иными целями, прекрасно понимал, к чему стремился Сталин. Несмотря на внешнюю публичную антипатию, он решил объединить с ним усилия с целью свержения власти Архонтов. Гитлер пошёл со Сталиным на тайный сговор, в связи с чем, впоследствии, Гитлер совершит нападение на Англию, проведёт диверсионные операции даже в самой Америке, что станет полной неожиданностью для некоторых сведущих аналитиков того времени. А Сталин до самого последнего момента не верил, что Германия нападёт на СССР. Оба диктатора задались целью объединить свои «военные машины» и пойти против Архонтов. И действительно, если бы войска фашистской Германии тогда объединились с войсками Советского Союза, то им по военной мощи не смог бы противостоять никто. Тем более что самих Архонтов­то всего лишь жалкая кучка. Однако оставался открытым главный вопрос: как противостоять оккультным силам Архонтов? Лишь для людей, не сталкивавшихся с проявлением этих сил, подобное препятствие для двух диктаторов может вызвать недоумение, ведь в их обыденных понятиях сила может быть только физической. Однако те, кто стоят у рычагов большой власти знают, что подобное нельзя недооценивать.

 

Особенно это хорошо знал Гитлер. Он хоть в глазах обычных людей и представлял собой «непревзойдённую власть», на самом деле хорошо понимал, что его власть по сравнению с реальной властью, которой обладала элита ордена «Зелёный Дракон» — это ничто. Ему самому, ещё с детских лет, доводилось сталкиваться с проявлением оккультных сил, которые просто пугали таинственностью и могуществом своего воздействия. Гитлер был свидетелем действия этих невидимых сил и во время своего продвижения к власти. Он видел оккультную практику ордена «Зелёный Дракон» в действии, когда на Гитлера неоднократно совершались покушения и он выходил из этих ситуаций необъяснимым для простых людей образом живым и невредимым. Он знал, насколько контролировали его действия. Но противостоять этой невидимой силе реальной власти могла только ещё большая сила, которая, согласно древним источникам разных народов, была либо у Шамбалы, либо в том, что люди позже назвали Граалем. По­этому и Гитлер, и Сталин так усиленно занимались их поисками…».

 

Далі Сенсей говорить таке:

 

«Так вот, Гитлер собирался вместе со Сталиным объединить свои усилия против Архонтов. Нельзя сказать, что Архонты не знали об этом. Естественно знали и использовали это в своих интересах. А когда настало время, просто хорошенько нажали на Гитлера через «человека в зелёных перчатках» и вынудили его пойти войной на Советский Союз».

 

Тут Сталін постає як лідер, який нібито намагався захистити себе і совєцьку державу від міфічних Архонтів шляхом масових репресій. Опис репресій подається в такому контексті, який їх виправдовує, натякаючи, що це був вимушений крок для «захисту» від впливу зовнішніх сил. Це виправдовує масові чистки, що відбулися під час сталінського терору, і відбілює образ Сталіна, представляючи його не як тирана, що знищував власний народ, а як політика, який намагався зупинити вплив глобальних еліт.

 

У тексті Гітлер також зображується в позитивному контексті, як лідер, який разом зі Сталіним нібито планував об’єднати свої сили для боротьби з Архонтами. Таке зображення Гітлера як політичного діяча, що мав «вищу мету» – протистояння глобальним змовникам, спотворює його реальну історичну роль як диктатора, відповідального за розв’язання Другої світової війни та масові злочини проти людства. Подібне виправдовування його дій є небезпечним перекрученням історії.

 

Історія про те, що Гітлер і Сталін «планували об’єднати військові сили», є хибною. Дійсно, на початку Другої світової війни між совєцьким Союзом і нацистською Німеччиною було підписано Пакт Молотова-Ріббентропа (1939 р.), але це було угодою про ненапад, а не союз для боротьби з міфічними глобальними елітами (Архонтами). Цей пакт став відправною точкою для поділу Східної Європи між двома тоталітарними режимами, і його не можна трактувати як спробу «об’єднатися для боротьби з Архонтами». Також твердження про «напад на Англію» і плани Гітлера проти США є вигаданими і не мають під собою історичної основи.

 

Опис взаємодії Гітлера з окультними силами, орденами та «людиною в зелених рукавичках» також є елементами маніпуляції, які використовуються для посилення конспірологічного контексту. Така риторика зміщує фокус з реальних історичних злочинів на містичні та фантастичні пояснення, знецінюючи жахливі реальні наслідки дій Гітлера і Сталіна. Відомо, що напад на СССР (операція «Барбаросса») був частиною плану Гітлера з розширення «життєвого простору» для німецької нації та знищення комуністичного режиму в Совєцькому Союзі, а не наслідком якихось зовнішніх змов. Перекручення цієї події є спробою виправдати агресію Гітлера та зняти відповідальність з реальних винуватців конфлікту.

 

Наведений фрагмент містить численні елементи пропаганди комуністичного тоталітарного режиму, виправдовування масових репресій Сталіна та перекручення історичних фактів. Він також намагається представити Гітлера в позитивному світлі, як лідера, що прагнув протистояти глобальним силам, що є небезпечним фальшуванням історії.

 

Поступово підводячи читача до думки про роль СССР і його правонаступниці – російської федерації як суб’єкта протистояння «світовому злу» в особі міфічних Архонтів, авторка словами Сенсея говорить таке:

 

«Пожалуй, сейчас я вам скажу то, что вскоре узнают миллионы, раскрою вам тайные планы Архонтов, для того чтобы им потом «не скучно» было работать… Так вот, Архонты рассчитывают глобальные войны по поколениям. И, судя по их расчётам, это поколение должно застать Третью мировую войну. Архонты запланировали три даты начала новой глобальной войны в зависимости от геополитической ситуации и уровня подготовки ими населения к этим событиям. Первая дата — это 23 декабря 2012 года, уже распиаренная на весь мир с помощью косвенной рекламы как возможная дата конца света. Вторая дата — это 2017 год. И третья дата — 2025 год. Это основные даты, на которые они ориентируются и строят свои расчёты. Хотя, естественно, могут быть изменения, как в любом другом плане… В принципе, их подготовку к этим событиям легко можно увидеть и проследить. Единственным сильным противником Архонтов, который серьёзно сможет противостоять их намерениям, будет…

 

—       Советский Союз?! — нетерпеливо спросил Виктор.

 

—       Я бы сказал немного точнее — Россия… Так вот, эту подготовку Архонтов к новой глобальной войне будет достаточно легко проследить по событиям. Я рассказывал вам уже многое, как действуют Архонты, и ещё расскажу».

 

У наведеному фрагменті Галина Яблочкіна робить кульмінаційний висновок усієї попередньої риторики твору: вона відкрито проголошує, що росія є єдиним «сильним противником» міфічних Архонтів, які нібито керують світовими подіями і прагнуть розв’язати Третю світову війну. Це чітко вписується в основний пропагандистський наратив, який авторка просуває крізь усі попередні частини твору: росія та її попередник, Совєцький Союз, представлені як єдині сили, здатні протистояти глобальному злу.

 

Твердження про плани Третьої світової війни та конкретні дати початку (2012, 2017, 2025 роки) є типовою конспірологічною тактикою, спрямованою на залякування читача глобальною катастрофою. Це створює атмосферу невідворотної загрози, що ще більше зміцнює враження, що лише росія може врятувати світ від цієї катастрофи.

 

«Эзоосмос. Исконный Шамбалы»

 

Структура твору «Езоосмос» складається з трьох частин (глав): «Необычная рыбалка», «Скрытая реальность» і «Тамга Прави».

 

В епізоді, де головні герої планують ступити на шлях боротьби з «темними силами» – кандуками, про це авторка розповідає так:

 

«Оставаясь неизменным патриотом своей необъятной Родины, ощущая в душе огромное желание помочь людям и служить Богу, Сергей не мог равнодушно отнестись к подобной информации. Собравшись вместе — Николай Андреевич, Вано и Сергей — решили подробнее расспросить Сэнсэя о данной проблеме, как говорится узнать всё из первых уст, и продумать, что можно сделать полезного в этом отношении хотя бы для города, в котором они жили. С этим сия троица и пожаловала к Сэнсэю в медицинский офис в конце рабочего дня.

 

Весь медперсонал и пациенты уже разошлись. Сэнсэй пригласил друзей в свой кабинет. Выслушав их просьбу, он встал из кресла и задумчиво прошёлся взад­-вперёд:

 

—       Вы себе не представляете, за какую серьёзную, трудоёмкую духовную работу хотите взяться.

 

Николай Андреевич пожал плечами.

 

—       Нам ли отступать перед трудностями?

 

—       Да и куда отступать, позади Москва! — дополнил Сергей с улыбкой».

 

У цьому фрагменті спостерігаються чіткі елементи пропаганди комуністичного тоталітарного режиму, а також проросійські наративи, що проявляються як у змісті, так і в стилістиці викладу. Фраза «Да и куда отступать, позади Москва!» є прямим відсиланням до совєцької риторики часів Другої світової війни, зокрема до знаменитого гасла, яке використовувалося для мотивації совєцьких військ під час битви за Москву.

 

Опис, у якому позитивні персонажі («Николай Андреевич, Вано и Сергей») вирішують боротися з кандуками, підсилює ідею про захисників, які стоять на сторожі «духовної роботи» і порятунку свого міста. Це може асоціюватися з постатями совєцьких героїв-захисників, які боролися за «справедливість і порядок» під час комуністичного тоталітарного режиму.

 

Потім головні герої обговорюють статистику самогубств у СССР і росії та доходять хибного висновку, що зростання кількості суїцидів на душу населення нібито спричиняють лихі духи – кандуки:

 

«Вот, к примеру, Швейцария — казалось бы одна из самых богатых стран мира с высоким уровнем социально­экономического развития. Но несмотря на обеспеченную жизнь её граждан, она уже в течение многих лет является одним из лидеров по самоубийствам в Европе. Да и в самих странах Европы, которые нам кажутся примером цивилизованной жизни, самоубийство входит в число десяти наиболее распространённых причин смерти. Я уже молчу о США, с их мнимой свободой для народа и реальной свободой для разгула Деструкторов и Кандуков с их окружением. Кстати, именно Америка на сегодняшний день является одним из основных мировых убежищ для Кандуков и их Лембоев. И именно здесь разработано очень много деструктивных психотехник, которые уже прошли апробацию в различных регионах мира.

 

Отец Иоанн хитро прищурился и, растянув губы в щербатую улыбочку, проговорил:

 

—     Не в образе ли той агрессивной дамы с дубинкой в руках под именем «Демократия»?

 

—     В том числе, — ответил Сэнсэй.

 

—       Да, сегодня у Кандуков особое раздолье, — посетовал Николай Андреевич.

 

Сергей согласившись кивнул:

 

—       Если учесть всю услышанную здесь информацию, то их пирамидальные структуры растут во всём мире, прямо как на дрожжах.

 

—       Ишь ты, эта нечисть даже на славянские территории позарилась, — хмыкнул отец Иоанн, думая о своём. — Осмелела… Думает, некому ей тут хвост прищемить, вместе с кое­чем другим…».

 

У цьому фрагменті спостерігаються декілька важливих наративів, які автор просуває словами вигаданих персонажів. Основний наратив полягає в тому, що причиною зростання суїцидів у СССР і постсовєцьких країнах нібито є активність міфічних темних сил – Кандуків і Деструкторів. Цей антинауковий підхід повністю ігнорує реальні соціально-економічні та політичні чинники, що могли б бути причиною самогубств (наприклад, стрес через соціальні негаразди, політичну нестабільність, економічні проблеми).

 

Протиставлення СССР і сучасної росії «демократичним» країнам, таким як США та європейські держави дістає свого прояву в тому, що у тексті порівнюються країни з високим рівнем соціально-економічного розвитку, такі як Швейцарія та США, які, незважаючи на свою заможність, нібито є «основними світовими притулками для Кандуків і їх Лембоїв». Авторка використовує це порівняння для того, щоб створити негативний образ західних країн, приписуючи їм моральну деградацію і занепад через міфічних злих духів, що ніби процвітають у цих державах. Особливо вражає маніпуляція поняттям демократії, яку зображають як агресивну силу, що сприяє злу.

 

В кульмінаційній частині глави 3 міститься діалог, у якому головні герої висловлюють жаль і сум з приводу розпаду СССР, після чого Сенсей оголошує їм нові «пророцтва», в яких прямо і однозначно закликає до сторення «слов’янської» квазідержави як об’єднання України, російської федерації та республіки білорусь:

 

«—     Даже если я тебе скажу, что будет конкретно, ты всё равно не поверишь, — сказал Сэнсэй.

 

—       Это почему же не поверю?!

 

—       А ты сильно бы поверил в распад Союза, если бы я тебе об этом сказал на следующий день после того, как Батька стал Генсеком?

 

—       Нет, конечно.

 

—       Вот, а теперь ты хочешь, чтобы я рассказал о том, что по сравнению с распадом Союза, как небо и земля.

 

—       Неужели так хреново?

 

—       Хуже.

 

—       А лично мне кажется, что хуже, чем распад Союза, моей Родины, уже и придумать невозможно. Даже катаклизмы не так страшны, — произнёс Сергей.

 

—       К сожалению, — ответил Сэнсэй, — впереди людей ожидают такие испытания, которые, дай Бог, им выдержать и пройти! А что касательно славянских территорий, то скоро они станут спасительным местом для многих климатических беженцев земного шара. И особенно на эти территории положат «глаз» Архонты, как на лакомый кусочек.

 

…Деньги потеряют свою значимость. Кому, к примеру, будут нужны доллары, если не будет самой Америки?

 

…Планету ждут серьёзные, большие катаклизмы. И лишь духовное объединение славян, ядро которого будет составлять Россия, Украина и Белоруссия, сможет спасти и помочь выжить многим людям на Земле. Поскольку славяне — это единственный оставшийся духовный оплот мира, способный спасти не только самих себя, но и человечество в целом. В противном случае, если в людском мире по­прежнему будет сохраняться доминация Животного, которое, естественно, попытается раздробить славян, поссорить их между собой и сделать из них рабов Эго, в истории этой цивилизации будет поставлена окончательная точка…».

 

У наведеному фрагменті очевидно простежуються елементи пропаганди комуністичного тоталітарного режиму та імперських наративів. Головні позитивні герої висловлюють сильний сум за розпадом совка, що відображає ностальгію за совєцьким минулим і фактично ставить СССР у центр всіх найкращих ідей про державність і єдність. Сергій відкрито стверджує, що «хуже, чем распад Союза, моей Родины, уже и придумать невозможно». Це показує романтизацію СССР, який подається як «рідна» ідеальна держава, тоді як сучасність розглядається як значно гірша, з великою кількістю проблем. Ностальгія за Совєцьким Союзом є однією з ключових ознак пропаганди тоталітарного комуністичного режиму, яка апелює до створення міфу про стабільність і могутність совєцької держави, на противагу «хаосу» сучасного світу.

 

«Перекрестье. Исконный Шамбалы»

 

Важливим політичним елементом твору «Перекрестье. Исконный Шамбалы» є продовження наративів з книг «Сенсей I – IV» та «Езоосмосу» щодо ролі росії як духовного лідера світу. Твір також продовжує тему про Совєцький Союз як єдину державу, яка могла протистояти «світовому злу» в особі західних країн, Архонтів і Деструкторів. Ця риторика перегукується з проросійськими наративами з попередніх книг​.

 

У Пролозі описано події, що відбувалися у липні 1979 р. Головною дієвою особою постає тодішній керівник КДБ СССР Юрій Андропов, образ якого змальований в однозначно позитивному контексті – як совєцького патріота, ідейного борця за ідеали комуністичної партії. Авторка називає Андропова «видатною особистістю» й наголошує на тому, що він бореться з корупцією у вищих ешелонах влади задля збереження існування СССР.

 

За сюжетом, Андропов бере участь у підготовці до забезпечення заходів щодо захисту державної безпеки під час проведення «Олімпіади-80», але додатково на черговому засіданні перед ним було поставлено завдання з протидії корупції та запобігання розпаду совка:

 

«После очередного заседания Юрий Владимирович Андропов, будучи в должности председателя КГБ СССР, пребывал не в самом лучшем расположении духа. После всего услышанного было над чем крепко задуматься. Повальная коррупция, словно чудовищ­ный червь, разъедала государство изнутри. И как ни странно, но именно широкомасштабная подготовка к предстоящей «Олимпиаде-80» в Москве с каждым днем выявляла все больше доказательств, оголяя факты «темных» дел коррумпированной верхушки. Он понял, что страна окончательно гибнет. Необхо­димо было срочно что-то предпринимать».

 

Тепер Андропов, розмірковуючи над проблемою загрози розпаду СССР, намагається винайти шлях і способи запобігти цьому. І тут у нього виникає ідея: створити новий розвідувальний підрозділ КДБ, який являтиме собою «таємну елітну організацію слов’ян» та працюватиме у напрямі виконання «особливих завдань» в інтересах КДБ у різних країнах світу.

 

Наведений фрагмент містить кілька наративів, які в позитивному контексті зображають комуністичний тоталітарний режим, його функціонера Андропова  та КДБ СССР. Так, Андропов описується як людина, яка «перебувала не в найкращому настрої» через корупцію в державі, що показує його як чесного і відповідального лідера. Маніпулятивний аспект полягає в тому, що такий опис створює образ лідера, що «турбується» про долю країни, попри системну природу корупції в СССР, яка, власне, була зумовлена тоталітарною моделлю правління.

 

КДБ СССР подається як структура, яка нібито була здатна вирішити проблему корупції, зокрема через «розкриття» фактів під час підготовки до Олімпіади-80. У реальності КДБ, як орган репресивного апарату, був більше зацікавлений у придушенні інакодумства, ніж у викоріненні корупції. Однак фрагмент створює ілюзію, що КДБ займався ефективним вирішенням внутрішніх проблем держави. Підготовка до Олімпіади використовується як маркер прогресу, хоча насправді вона використовувалася совком як пропагандистський захід, який мав приховати реальні соціальні та економічні проблеми.

 

При цьому наведено деякі історичні факти з біографії Андропова та згадано його «учителя і наставника» Отто Куусінена, котрий сприяв просуненню Андропова у владу. Зокрема за велінням Куусінена у 1964 р. Андроповим було створено п’яте управління КДБ, яке виконувало функції внутрішньої розвідки. Насправді це управління було інструментом репресій, спрямованих на контроль і переслідування інакодумців, придушення прав людини та боротьбу з будь-якими проявами опору системі. Таким чином, фрагмент сприяє героїзації Андропова та легітимізації діяльності репресивного апарату СССР.

 

Далі зазначено таке: «…перед самим Андроповым никогда не стоял вопрос о его национальности. Лич­но для него она как таковая не существовала. Была лишь огромная страна, его Родина СССР — и точка». Наведений фрагмент підкреслює знеособлення національної ідентичності на користь ідеї «єдиної совєцької нації», що було ключовим елементом ідеології комуністичного тоталітарного режиму.

 

Завершується пролог епізодом, у якому Андропов розпочинає втілення своєї ідеї в життя. Новоствореній організації було надано назву «Острів Піонерія». У наступних главах оповідання вона постійно згадується як «Острів», а її співробітники-спецпризначенці, відповідно, – «остров’яни». Одним з таких випускників – «остров’ян» є Данілов І.М. (Сенсей), щодо якого у тексті прямо зазначено, що він є агентом російських спецслужб, який таємно працює в Україні.

 

Глава 1 «Тайное заседание», яка розпочинається після Прологу, присвячена опису подій, що відбувалися у січні 1994 р., тобто після розпаду совка. Так, за сюжетом, на дачі в генерала (його ім’я в тексті не названо), збираються на таємну нараду високопосадовці з України, російської федерації та республіки білорусь.

 

У нараді бере участь обмежене коло осіб, які належать до військової еліти або до політичних кіл, і всіх їх об’єднує мета відродження СССР у новому форматі – як єдиної держави слов’янських народів. Дані особи, як ідеться з тексту, належать до таємного ордену, засновником якого є реальна особа на ім’я Бокій Гліб Іванович – совєцький революціонер, який займав посади в совєцьких органах державної безпеки: був начальником Спеціального відділу ВНК, ДПУ, ОДПУ, начальником 9-го відділу Головного управління державної безпеки НКВС, а потім – головою Петроградської Надзвичайної комісії.

 

Під час описаної таємної наради предметом обговорення є «послання Шамбали 1964 р.», котре нібито є секретним документом, зміст якого доступний лише для обраних.

 

Тут подано у позитивному контексті роль ОДПУ, КДБ, НКВС та інших совєцьких органів державної безпеки. Неодноразово згадуваний у різних главах оповідання совєцький революціонер Бокій, який був керівником Спецвідділу ОДПУ та входив до складу команди Дзержинського, постає в образі позитивного героя, що заснував «таємний орден слов’ян» (призначений для відродження СССР) і мав зв’язок із Шамбалою, тобто в такий спосіб його постать сакралізовано. Те ж саме стосується й постаті Леніна, який причетний до злочинів геноциду Українського народу і закликав «іти на Україну кривавим терором», але всі його злочини автор заперечує. Ленін постає як сакральна постать, наділена «владою від Шамбали», і тим самим підкреслюється його «велика роль» в історії людства та «слов’янських народів» зокрема.

 

У наведеному фрагменті з «Перехрестя» Яблочкіна розкриває важливу частину наративу, пов’язаного з конспірологічними ідеями, що присутні в усій книжковій серії. Йдеться про те, що Ленін, згідно з твердженням авторки, був «учнем Сокровенника» – терміна, що неодноразово використовувався авторкою в попередніх частинах серії та асоціюється з певною групою духовних і таємних наставників. При цьому наводиться аналогія між «Сокровенниками» на Русі та друїдами в Англії, що формує уявлення про якусь всесвітню еліту, яка керує історичними подіями:

 

«…Владимир Ульянов почерпнул идею создания но­вого типа общества и, соответственно, нового типа человека от Сокровенника. В принципе коммунис­тическое общество — это прототип обществ, создан­ных в предшествующих цивилизациях к периоду так называемого Золотого времени или Золотого века. Шамбала хранит много разных примеров обустрой­ства такого идеального общества, когда духовное на­чало в виде прогрессивных знаний становилось пре­валирующим фактором прогресса, а власть животно­го начала, с ее деструктивными стимулами, была сведена на нет».

 

У цьому контексті варто звернути увагу на те, що Ленін, як історична постать, подається в контексті впливу таємних товариств, що контролюють хід історії. Важливо, що авторка пов’язує Леніна з так званим «орденом», підкреслюючи, що лише цей орден має доступ до істинної інформації, яку було знищено після приходу Сталіна до влади. Такі твердження сприяють поширенню ідей глобальної змови, де неофіційна історія приховується від людей за допомогою Деструкторів (ще один вигаданий термін).

 

Авторка цілеспрямовано вводила такі терміни, як Сокровенник, щоб завуалювати маніпуляції з історичними подіями, такими як злочинна діяльність Леніна. Вигадані концепції, які віддалені від реальних фактів, створюють враження про існування таємної всесвітньої змови, яка протистоїть інтересам людства. Це дозволяє авторці приховати справжню мету твору – просування політично заангажованих ідей, підкріплених конспірологією та антинауковими теоріями.

 

Як ідеться далі за сюжетом твору, для відновлення совка, який у майбутньому матиме форму нової «держави слов’янських народів», а також для запобігання загибелі людської цивілізації на таємній нараді було прийнято рішення вжити невідкладних заходів щодо протидії Деструкторам шляхом введення на ключові посади у політичних колах, силових структурах, у ЗМІ та інших мас-медіа «своїх людей» з числа «слов’ян», під якими фактично маються на увазі проросійські сили і особи, лояльні до правлячого режиму російської федерації.

 

Одним з таких представників «світлих сил», якому відведено ключову роль, було названо «легендарну особистість» на кодове ім’я Номо, який фактично є алегорією на путіна, зображується як «легендарна особистість», покликана об’єднати слов’янські народи для боротьби з глобальним злом і порятунку людства. Такий опис підкреслює виняткову роль росії та її лідера у глобальних процесах, навіюючи уявлення про історичну місію росії як духовного й політичного лідера слов’ян.

 

Архів НКВС і згадка про Бокія (реальної історичної постаті, пов’язаної з совєцькими спецслужбами) подаються як джерела цінних знань, які нібито допомогли зберегти істину про «місію» Номо. Совєцькі спецслужби романтизуються як інституція, яка не лише охороняла державу, але і зберігала сакральну інформацію, що виправдовує їхню діяльність і підкреслює їхню роль у формуванні сучасної росії.

 

Використання символічних елементів, таких як «орден», «пророцтво» та «особливе майбутнє росії», створює ореол сакральності навколо лідера росії. Езотеричний контекст слугує для посилення ідеї про історичну обраність путіна та духовну місію росії, що може спонукати читачів сприймати сучасну російську політику як «духовно виправдану».

 

На підтвердження «пророцтва» про роль путіна в.в. як «рятівника світу» та «об’єднувача слов’янських народів» наведено «спогади» таких осіб, як Надія Крупська та Марія Ульянова, які нібито були знайомі з дідом путіна в.в. – Путіним Спиридоном, спілкувалися з ним. На цій підставі авторка розповідає про те, що нібито в архівних документах НКВС, які вдалося врятувати Бокію, були пророцтва про рід путіна і пов’язане із цим майбутнє росії.

 

Опис парапсихологічних експериментів і зв’язків із Шамбалою створює міфологію, в якій тоталітарний режим подається як такий, що прагне вищого пізнання та духовного розвитку. Це спрямовано на створення враження, що совєцька держава була «просвітленою» та готовою інвестувати ресурси в пошук істин, що насправді було частиною її пропагандистської машини.

 

Наведений фрагмент є класичним прикладом пропаганди, яка за допомогою романтизації діяльності ВЧК і ОГПУ легітимізує репресивний апарат СССР. Позитивне зображення Бокія як інноватора та дослідника, а також залучення науки та езотерики створюють ілюзію гуманізму і прогресивності совєцької влади, що маскує її репресивний характер і зневагу до прав людини.

 

Езотеричні концепції інтегруються в контекст совєцької науки, аби створити образ СССР як спадкоємця «таємного знання», що сприяє містифікації совєцької ідеології та її історичної легітимності. Вказівка на пошуки Шамбали на Алтаї романтизує території, пов’язані із совєцьким простором, як сакральні центри. Така ідеалізація територій СССР спрямована на утвердження ідеї про винятковість совєцької держави як осередка духовних і наукових досягнень.

 

Далі авторка словами одного з персонажів – наставника Номо, розповідає про «тяжкі часи» для таємного ордену слов’ян і висловлює великий жаль з приводу знищення «ленінської гвардії»:

 

«Скажу лишь, что самые тяжелые годы для ордена пришлись на 1937-1938, в разгул деятельности Деструкторов. В это время уничтожалась вся ленинская команда старой гвардии. И возглавлял этот акт возмездия Деструкторов Николай Иванович Ежов, тогдашний нарком внутренних дел».

 

Наведений фрагмент містить елементи пропаганди комуністичного тоталітарного режиму в зображенні «ленінської гвардії» як жертви зловісних Деструкторів – міфічних ворогів, які протистоять совєцькому союзу та росії. Так, «ленінська команда старої гвардії» зображується з ностальгією та жалем як жертва «акту відплати» у 1937–1938 роках. Використання образу «ленінської гвардії» романтизує революційну епоху і підкреслює, що саме ці кадри були нібито істинними захисниками совєцької ідеї. Це створює ідеалізований образ раннього совка, який протиставляється періоду «чисток» як етапу руйнації.

 

Міфологізація подій 1937–1938 років дістає свого прояву в тому, що репресії цього періоду зображуються як результат дій «Деструкторів», які нібито керували НКВС через наркома Миколу Єжова. Перекладання відповідальності за масові репресії на «зовнішню силу» – Деструкторів – відвертає увагу від реальних винуватців, тобто тоталітарного режиму, очолюваного Сталіним. Це дозволяє репрезентувати СССР і росію не як агресорів, а як жертв зовнішніх інтриг.

 

У Главі 2 «Искусство ухода от слежки» міститься епізод, у якому позитивний персонаж – спецпризначенець із псевдо Скорпіон розмірковує про Сенсея (якого називає Врач):

 

«Врач вырастал в его глазах в серьезного, достойного уважения противника. Судя по тем глобальным событиям, что он провернул в регионе, тонкой и умелой игре, точно рассчитанным действиям, а также наличию профессиональной группы филеров, Врач был «островитянином» из «Аналитиков» — спецгруппы «Аз», названной по первой букве старинного русского алфавита, восходящем еще к кириллице. Эти ребята всегда оказывались первыми во всем. Даже на «Острове» между собой всех «азовцев» называли «асами», потому что эта группа состояла из универсалов, лучших из лучших.

 

Скорпион же олицетворял в себе все мастерство и доблесть спецгруппы ликвидации «Ижица». Те, кто придумали это название, проводили странную аналогию со старинной, последней буквой русского алфавита — «ижица». Спецгруппа «Ижица» символизировала последний звук — звук выстрела. Кроме того, буква «ижица» была исключена орфографической реформой 1917–1918 годов. Группа также была исключительной по своей специфике работы и носила неофициальный характер внезапного возмездия. По устаревшему древнерусскому понятию «прописать ижицу» кому-нибудь означало высечь, сделать строгое внушение. По понятиям «Острова» прописать «Ижицу» значило почти то же, но уже в фатальном смысле. Поэтому «невинное» некогда старинное выражение «от аза до ижицы» на «Острове» приобрело значение полноценной разработки, а затем самого уничтожения человека или высокопоставленных лиц с разрушением их коррумпированной власти. Во время правления Андропова такие полномасштабные операции с подобным прописанием были явлением довольно частым для «островитян». Они работали как в совместных группах, так и поодиночке, в зависимости от сложности операции».

 

Наведений фрагмент містить численні елементи проросійських наративів і романтизації совєцьких та російських спецслужб, що проявляються в ідеалізації діяльності спецпідрозділу «Острів» (КДБ) і вихваляння його методів як ефективних, інтелектуально продуманих і виправданих.

 

Група «Аз» описується як елітна група аналітиків, «кращих із кращих», які працюють із професійною майстерністю й витонченістю. Група «Іжица» зображується як таємничий і невблаганний інструмент «внезапного возмездия». Таке піднесення спецслужб через їхню виняткову майстерність і винятковість формує уявлення про те, що совєцькі та російські спецслужби були не просто репресивними, а професійними і морально виправданими у своїй діяльності.

 

Авторкою прямо зазначено, що «повномасштабні операції» з фізичним знищенням були «частим явищем» під час правління Андропова. Це створює образ епохи Андропова як часу високопрофесійної діяльності спецслужб, затьмарюючи репресивну суть їхніх дій і представляючи їх як необхідні для боротьби з корупцією та ворогами держави.

 

Бесіди на духовну тематику супроводжуються викладом пророцтв про майбутнє «слов’янських народів» та емоційними ностальгічними переживаннями з приводу розпаду СССР. На думку автора, котру передають висловлювання дієвих осіб оповідання, внаслідок розпаду СССР співробітники КДБ «залишилися покинутими напризволяще», тому що «…правительство, на которое они работали ради светлого будущего, бросило их на произвол судьбы. Разрушился Союз, погибли убеждения».

 

Туга і розпач з приводу розпаду СССР продовжуються, зокрема, у розмірковуваннях іншого персонажа – спецпризначенця-«остров’янина» на прізвисько Скорпіон: «…Скорпиона воспитывали преданно служить Родине. У него было все: огромная перспектива, внутренний огненный порыв, высокая офицерская честь, патриотизм. И все это на благо процветания его любимой, необъятной Родины. А теперь ничего не осталось, потому что у него украли самое дорогое – Родину. Разрушили все идеалы. Развалили страну. Он остался брошенным на произвол судьбы, как миллионы его сограждан».

 

Від цих думок, які заряджають персонажа «…в нем бурлила Месть», він переходить до конкретних дій та із завзяттям береться за виконання «особливого завдання» на території України. Наведений фрагмент містить чіткі елементи пропаганди комуністичного тоталітарного режиму, які зосереджені на романтизації совєцької ідеології, героїзації служби в КДБ, виправданні репресивних дій на території України та акцентуванні на ностальгії за «великою» совєцькою державою.

 

У заключних главах твору містяться пророцтва стосовно майбутніх перспектив об’єднання слов’ян у єдину державу, а саме в діалозі двох спецпризначенців КДБ – Сенсея і Скорпіона:

 

«- Мне кажется, от таких катастрофических последствий, такой множественной раздробленности Союза уже ничего хорошего не будет. Война, кровь, раздор…

 

– Ничего, ничего. После раздробленности обязательно последует объединение. Это у славян в крови… То, что члены семьи поссорились за обедом, это еще ничего не значит. Потому что к ужину все помирятся и вновь сядут за один стол. Духовная сущность славянской души превышает амбиции. Здравый смысл все равно восторжествует. В будущем, несомненно, произойдет объединение славян. И неважно, как оно будет называться. Но это будет одно из духовно могучих объединений мира. И другие народы потянутся к прототипу такого объединения. Это будет «страна нового тысячелетия»… И сейчас с удивительной точностью свершаются все предпосылки к этому новому этапу человечества…».

 

Наведений фрагмент містить виразні ідеологічні елементи, що пропагують створення «єдиної слов’янської держави», підпорядкованої росії, та закріплює відповідні проросійські наративи.

 

«Птицы и камень. Исконный Шамбалы»

 

Книга «Птицы и камень Исконный Шамбалы» є логічним продовженням попередніх частин досліджуваної книжкової серії та складається з трьох оповідань: «Дежурство», «Все так просто», «Птицы и камень» і нарису з назвою «Феномен добра» (автором зазначена Надія Свєтлова).

 

У тексті позитивно висвітлюються совєцькі збройні формування, що діяли під час Другої світової війни, а також правоохоронні органи (міліція), зокрема у згадуванні про їх «професійність», «моральну стійкість» і «боротьбу за ідеали». Також пропагується ідея величі СССР, акцентуючи на його ролі в захисті «духовних цінностей». Ці ідеї створюють підґрунтя для виправдання сучасної експансії російської федерації, яка представлена як продовження совєцької місії.

 

Сюжет так само точиться лише навколо діалогів, у яких персонажі обговорюють окультні теми та викладають спотворене тлумачення історії Давнього Світу, наводячи неіснуючі «артефакти».

 

Від розмов на теми історії дієві особи оповідання переходять до обговорення пророцтв, які стосуються України, інших держав постсовєцького простору та нібито мають здійснитися незабаром:

 

«—     Да, бедная Россия, — с сожалением сказал Володя, подумав о чём­-то своём. — Теперь вряд ли она возродится в такую Мощную державу. Надо же, как нам по морде съездили! Весь славянский народ одним подлым ударом нокаутировали.

 

—       Ничего, Володя. Нокаутировали плоть, но отнюдь не Дух. Поверь мне, Россия ещё возродится и произойдёт объединение славян, которое назовут великим. Ибо сказано, «когда над главою России взойдёт солнце во второй раз, славянский дух наберёт силу и воссияет в чистоте своей и единстве среди народов». И я думаю, вскоре ты лично будешь лицезреть, как на Российский престол взойдёт… Некто, набравший силу. И весь мир увидит, как он будет присягать славянскому народу под печатью Шамбалы».

 

Твердження про майбутнє «об’єднання слов’ян» свідчить про намагання Яблочкіної в завуальованій формі застосувати пропагандистський прийом для переконання читачів у тому, що зміна територіальної цілісності України нібито «продиктована вищими силами» і що нібито про це існує «давнє пророцтво». Наведений фрагмент містить численні ідеологічні елементи, які спрямовані на пропаганду ідей панславізму, романтизацію «відродження» росії як імперської держави та формування ідеологічного підґрунтя для виправдання експансії росії під виглядом «духовного єднання» слов’янських народів.

 

У фінальній частині описано передбачення («пророцтво»), що «на престол росії зійде дехто», і він «присягне слав’янському народу під печаттю Шамбали». А далі, у нарисі «Феномен добра» наведено загальний огляд книг «Анастасії Нових» і відгуки читачів, в одному з яких це «пророцтво» дістає свого розвитку: «…в Интернете случайно попал на страницу инаугурации Владимира Путина. Когда я собственными глазами увидел, под каким знаком он стоял, меня точно током прошибло. Ведь про эти события и древний знак упоминалось в книгах Анастасии Новых. Я вновь перечитал книгу Анастасии Новых, но уже под другим углом зрения. Проанализировал. И был поражён своим открытием…».

 

Наведений фрагмент демонструє очевидну присутність проросійських наративів, спрямованих на романтизацію образу президента рф володимира путіна та його ідеологічне поєднання з концепціями, викладеними в книгах Яблочкіної (Анастасії Нових).

 

«АллатРа»

 

Твір «АллатРа» значною мірою розвиває ідеї, закладені в попередніх частинах серії, підкреслюючи зв’язок головних персонажів з містичним образом Рігдена Джапо, якого відтепер представляє Сенсей. Завдяки цьому, головний герой Ігор Михайлович (Сенсей), якого, починаючи з першої частини дослідженої вище книжкової серії – «Сенсей І. Споконвічний Шамбали» тільки епізодично називали Рігденом, тепер зображений безпосередньо як володар Шамбали. Така структура посилює враження, що саме він уособлює духовного лідера і мудрого наставника, що веде до таємного знання.

 

Книга «АллатРа» відрізняється від попередніх творів серії не лише обсягом, але і структурою, побудованою у формі безперервного діалогу між двома головними персонажами – Анастасією та Рігденом. Замість традиційного оповідного стилю від першої або третьої особи, що використовувався в попередніх частинах, «АллатРа» складається із систематичного обміну думками між цими персонажами, що дозволяє авторці висвітлювати комплекс питань – від духовного розвитку до глобальних історичних і соціальних тем.

 

В одному з діалогів, де ідеться про стародавні цивілізації та форми ідеальної моделі держави, Анастасія в позитивному контексті згадує СССР і говорить таке:

 

«Вообще, я была весьма впечатлена этой достаточно развитой цивилизацией. Она существовала тысячи лет на довольно большой территории (больше, чем другие древние государства того времени), имела централизованную городскую структуру, а также стабильную, на протяжении тысячелетий неизменную культуру, учитывая, что там проживали люди разных рас и национальностей. Прямо как было у нас в Советском Союзе. Только в отличие от Союза жители Хараппской цивилизации, похоже, владели духовными знаниями, и эта информация была доступна для многих людей. Хараппская (Индийская) цивилизация, как вы тогда обратили наше внимание, существовала во времена Шумер, Древнего Египта, ещё до прихода в те земли ариев, до создания священного сборника Вед! Но какими знаниями обладали люди этой цивилизации, просто поразительно! После ваших сведений, у меня словно открылись глаза на многие исторические и археологические сообщения, и было даже удивительно, почему археологи не видят таких очевидных фактов».

 

У наведеному фрагменті використано риторику, що має чіткі риси ідеалізації комуністичного тоталітарного режиму. Анастасія згадує про совок у позитивному світлі, порівнюючи його з Хараппською цивілізацією, яка характеризується єдністю людей різних національностей та стабільною, нібито ідеальною, структурою держави. Крім того, твердження, що в совку люди жили у стабільному культурному середовищі, є пропагандистським за своєю сутністю, оскільки ігнорує репресії, переслідування та примусову уніфікацію культур національних республік.

 

Розмірковуючи про минуле, Анастасія вимовляє таку фразу: «Я когда-то во времена Советского Союза, будучи юной, так думала о советском правительстве. Для меня они были чуть ли не полубогами…».

 

Далі наведено таке:

 

«Например, в Советском Союзе существовала сильная система Спецслужб, включающая в себя, в том числе, отделы, занимающиеся изучением паранормальных явлений и развитием экстрасенсорики у некоторых своих сотрудников, например, слиперов».

 

У фразі «…для меня они были чуть ли не полубогами» створюється уявлення про керівництво СССР як про бездоганних і майже божественних лідерів, що нагадує культ особистості, який був характерним для совєцької пропаганди. Така романтизація націлена на створення ностальгійного, ідеалізованого образу совєцьких часів, коли влада видавалася всемогутньою та мудрою, і слугувала моделлю «ідеального» правління. Ці елементи є пропагандою комуністичного тоталітарного режиму, оскільки спрямовані на формування ностальгійного, ідеалізованого образу СССР. Вони виправдовують жорстку дисципліну та культурні обмеження, підтримують віру в унікальні досягнення совєцької системи, надаючи їй ознак винятковості та ідеальності.

 

В кульмінаційні частині твору тематика діалогів дедалі виразніше зводиться до апокаліптичних сценаріїв найближчого майбутнього і нагнітання настроїв паніки навколо «глобальних катаклізмів». Останні, за твердженням авторки, мають потойбічне походження. В апокаліптичних прогнозах Яблочкіної єдиним шляхом порятунку названо «єднання» різних народів в одне геополітичне утворення:

 

«Анастасия: Да, если бы сегодня общество имело вектор развития в духовном направлении, а во главе идею всеобщего объединения на основе дружбы и взаимопомощи между народами, то действительно, учитывая нынешние технические возможности, у него был бы шанс пережить этот период» (стор. 702).

 

«Сейчас человечеству, как и каждой Личности, очень важно пробудиться духовно, объединиться на духовной основе, и изменить знак «минус» на «плюс», используя для этого подготовленную Животным разумом техническую базу в духовных целях. Результат не заставит себя ждать. В невидимом мире подобные решения и действия консолидированного человечества способны остановить вихрь стремительно нарастающей раскрутки событий по обратной свастике. Благодаря чему люди смогут не просто предотвратить грядущие события, которые должны случиться согласно программе Животного разума, угрожающие самому факту существования человечества, но и раскрутить вихрь событий в направлении правильной свастики. Последнее есть не что иное, как задействование созидательных сил Аллата, и соответственно, сотворение качественно иного будущего для всего человечества» (стор. 785).

 

«Построение такого общества — это необходимость, так как является единственной моделью, которая позволит выжить человечеству в будущем» (стор. 873).

 

Наведений фрагмент з книги «АллатРа» фактично пропагує ідею створення нової політичної та геополітичної структури – квазідержавного утворення «благотворче суспільство», де єдність народів базується на ідеї «духовного пробудження» і об’єднання, підкріпленої навіюванням апокаліптичних загроз. У книзі висвітлено низку ключових аспектів, що підкреслюють подібність цієї концепції до відновлення структури, подібної до колишнього СССР, і віддзеркалюють проросійську ідеологію.

 

Тут нагнітається страх навколо «глобальних катаклізмів», пов’язаних із космічними явищами, що нібито загрожують людству, якщо воно не об’єднається в умовах «духовного пробудження». Такі апокаліптичні мотиви є класичною маніпулятивною технікою, яка застосовується для створення в читачів почуття терміновості та невідворотності. Вказуючи, що «єдине духовне суспільство» є єдиним шансом людства, автор пропонує ідеологічно підконтрольну модель порятунку під виглядом мирного об’єднання.

 

Наративи про об’єднання під егідою «духовності» є одночасно маніпуляцією й тонким натяком на російську концепцію «духовного лідерства». Вказівка на необхідність «об’єднання народів» із чітким відтворенням проросійських наративів є прикладом впровадження концепції «русского міра», що підтримує ідею утворення об’єднання народів на основі «духовної солідарності» під керівництвом «духовно лідируючої» росії.

 

Висновки

 

Загалом усі досліджені твори Яблочкіної, видані під псевдонімом «Анастасія Нових», використовують ностальгію за совєцькими ідеями соціальної справедливості та рівності для маскування закликів до створення нового квазідержавного утворення з назвою «благотворче суспільство».

 

 

Такі тексти виконують функцію ідеологічного заміщення – вони не лише романтизують СССР, а й нав’язують альтернативну картину світу, де тоталітаризм подається як носій «вищого знання», а росія – як духовна противага Заходу. Цей тип пропаганди не потребує прямої агітації: вона працює через звичку, ностальгію, «містичну» глибину й емоційне підґрунтя. Оскільки йдеться не про історичну публіцистику, а про художню форму з езотеричним сюжетом, то викладені ідеї сприймаються не як ідеологема, а як частина світогляду. Це значно небезпечніше, ніж відверта політична пропаганда.

 

В умовах війни, коли росія використовує наративи про «братні народи», «єдиний простір» і «спільну історію» для виправдання агресії проти України, поширення таких книжок сприяє зниженню опору до імперської ідеології. Вони нормалізують колоніальне минуле, подають совєцьке як природне, а окупаційне – як героїчне. Саме тому такі твори мають оцінюватися не лише в літературному, а й у безпековому, правовому та культурному вимірах.