Друга світова війна і окупація української столиці фашистськими загарбниками залишили глибокі рани в історії нашого народу. У 1943 р. окупанти повністю винищили велике селище водників, що колись мирно жили на Трухановому острові.

 

---

 

Останні дні окупації Києва

 

На початку осені 1943 р., після розгрому німецько-фашистських військ спочатку під Сталінградом, а невдовзі – в Курській битві гітлерівська Німеччина вже не могла оговтатися.

 

Тим часом Київ ще залишався під окупацією. Гітлерівське командування покладало великі надії на Дніпро, розглядаючи цей рубіж як головну складову «Східного валу». Високий правий берег Дніпра був укріпленим, і на лівому березі окупанти спорудили також потужні мостові укріплення. Фашистська пропаганда на всі голоси кричала про те, що Дніпро закутий у метал і бетон, що він є неприступним. На думку фашистського керівництва, у разі штурму «Східного валу» наші збройні сили нестимуть значні втрати людських і матеріальних ресурсів, і це нібито позбавить визволителів вести оборонний наступ.

 

Але розрахунки окупантів провалилися. Слова «київський напрям» вперше пролунали 9 вересня 1943 р., коли було віддано наказ визволяти столицю України. З 18 вересня 1943 р. розпочалася небачена за своїм розмахом і напруженістю битва за Дніпро, за Київ, за Україну.

 

Пам’ятником Героям-Труханівцям, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни став меморіал вічної слави, встановлений на Трухановому острові у 1989 р. Автором проекту був відомий український художник, педагог і скульптор Володимир Чепелик.

 

 

Постать водника, який стоїть, незламний, над розбитим човном, передає мужність і силу духу киян, які допомагали визволяти своє місто від загарбників. Він символізує перемогу життя над смертю, народної пам’яті над забуттям і свободи над неволею.

 

 

Землякам, які пішли на фронт

 

Саме рибальські човни відіграли особливу роль у визволенні столиці. Партизани та місцеве населення надавали велику допомогу солдатам у боротьбі з фашистами. В ніч на 26 вересня 1943 р. війська 38-ї армії розпочали форсувати Дніпро на півночі Києва. Наступного дня, після ретельно проведеної розвідки, у напрямі Лютіжу й Вишгороду пішли у наступ воїни 240-ї, 180-ї та 167-ї стрілецьких дивізій. Вони переправлялися Дніпром на рибальських човнах, плотах і навіть на дошках.

 

Партизанські загони активізували свою роботу в тилу. Вони завдавали ударів по комунікаціях ворога з метою унеможливити підвезення резервів до Києва. Місцеві мешканці зберегли від знищення й потім передали воїнам більше 300 рибальських човнів.

 

Внаслідок тяжких боїв війська Воронезького фронту за активної допомоги партизан і простих жителів захопили на правому березі Дніпра дев’ять плацдармів. Найбільш великі з них – букринський і лютізький, відіграли рішучу роль у битві за визволення Києва.

 

Двічі (12 – 15 та 21 – 23 жовтня) війська Білоруського та Українського фронту робили спроби розгорнути наступ з букринського плацдарму для визволення Києва. Однак ці спроби виявилися невдалими, тому було прийнято рішення непомітно для противника перекинути сили на лютізький плацдарм.

 

Жорстокі розправи окупантів над мирними мешканцями

 

У вересні-жовтні 1943 р., відступаючи з Києва, фашистські війська застосовували тактику «випаленої землі». Вони не залишали після себе нічого. Рибальське селище на Трухановому острові загарбники повністю спалили. Багато мирних мешканців були розстріляні або загинули під час пожежі. Там, де раніше стояли хати і квітнули сади, залишилися випалені вогнем пустирі.

 

Нагадуванням про цю трагедію є ще один пам’ятник, який розташований на віддаленні від центральної алеї. Якщо від пішохідного мосту прямувати ліворуч вулицею, що пролягає вздовж лінії пляжу, то приблизно за десять хвилин ми виходимо на розвилку, де серед дерев стоїть самотня могила з огорожею.

 

 

Фашистські загарбники не пощадили навіть літню жінку з маленькою дитиною. Місцеву мешканку, чия хата стояла на цьому місці, звали Меланія Хомівна Перепеча. У вересні 1943 р. її разом з онуком Анатолієм розстріляли прямо на порозі їхнього будинку. Вони не мали врятуватися і, як і багато інших мирних киян, не дожили до визволення столиці лише трохи більше місяця.

 

 

З 1 листопада 1943 р. після потужної артилерійської атаки з лютізького плацдарму війська 60-ї та 38-ї армії стали розвивати наступ. За два дні розпочалися бої на північ від Києва, і вже до вечора війська 38-ї та 60-ї армії спільно з гвардійським танковим корпусом просунулися на 5 – 12 кілометрів. 4 листопада на цій ділянці фронту було додатково залучено 3-тю гвардійську танкову дивізію. Вночі танкові частини пішли в атаку з увімкненими фарами,  під вій сирен, одночасно здійснюючи інтенсивний обстріл позицій ворога з гармат. Цей раніше невідомий маневр нічної атаки танкових частин із застосування обходу лісовими дорогами наполохав окупантів, і вони стали тікати.

 

Ніч з 5 на 6 листопада стала вирішальною в боях за Київ. Німецько-фашистське командування, побоюючись потрапити в кільце в районі Києва, стало відводити війська. Опівночі визволителі Києва, першими з яких були воїни 51-го стрілецького корпусу, прорвалися на вулицю Михайла Грушевського (що на той час носила назву вулиця Кірова) з боку Подолу. Разом із ними до центра міста з боку Брест-Литовського шосе підійшли воїни 22-ї танкової бригади.

 

На ранок 6 листопада українську столицю було звільнено. Попереду була копітка робота з відновлення всього того, що знищили окупанти. Фашистські вандали перетворили на випалений пустир не одне тільки селище на Трухановому острові. Вони знищили понад 800 підприємств, всі лікарні, хлібозаводи та водопровідне господарство, підірвали електростанції, всі мости і шляхопроводи. Десятки тисяч киян, переважно люди похилого віку, жінки та підлітки одразу після визволення міста почали піднімати його з руїн.

 

Після визволення Києва

 

На місці випаленого селища на Трухановому острові відновили тільки зелені насадження. До Другої світової війни тут була 21 вулиця, а зараз одна – Труханівська. Офіційно кількість мешканців острова сьогодні становить 0 осіб, а до війни тут жили близько семи тисяч людей. На місці, де колись вирувало життя, де робітники будували човни, де діти ходили до школи, піднялися густі ліси, що оточують мальовничі озера і протоки.

 

 

Будівництво парку на Трухановому острові розпочалося у 1957 р. на площі 452,7 га. Загальна площа парку становить понад 1 тис. га. Функціональне зонування і його архітектурно-планувальна організація зберегли природні ландшафти під час розбивки території парку на окремі сектори і прокладання алей. На головній композиційній осі розташована масова зона, що включає в себе сектор Центрального пляжу і майданчиків для спортивних заходів.

 

 

Крім комплексу спортивних споруд, тут були побудовані тир, багато різних павільйонів і навіть парашутна вишка. Сьогодні тут розташовані бази відпочинку, водні станції з човнами, тренувальні спортивні майданчики, а також заклади харчування. Щоправда, одна будівля ресторану на 130 місць, спорудження якої було з пафосом розпочато ще наприкінці 1970-х рр., так і стоїть у вигляді залізобетонного скелету на березі.

 

 

До району активного відпочинку примикає величезна зона з лісами, галявинами та внутрішніми озерами.

 

 

Довколишня первісна краса манить прогулятися далекими стежками, щоб поринути в тишу і замислитися над тим, як люди жили тут раніше і як могла скластися їхня доля, якби не прийшла війна…

 

 

Кияни та всі українці завжди повинні шанувати пам’ять про Героїв-Труханівців і невинно вбитих мирних мешканців – робітників-водників, жінок і дітей, які загинули від рук окупантів. Ці люди дуже хотіли побачити нашу країну вільною і щасливою, але їхні життя трагічно обірвалися в один час. І тепер нашому поколінню належить боронити мир на українській землі, щоб воєнне лихоліття не повторювалося – ніколи знову.