Умовно-дострокове звільнення засуджених від відбування покарання: практика

The following two tabs change content below.
Ігор Знаменський

Ігор Знаменський

кандидат економічних наук, доцент

Згідно чинного законодавства, умовно-дострокове звільнення тих засуджених, які стали на шлях виправлення, базується на частинах 2 і 3 статті 81 Кримінального кодексу України – умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

 

умовно-дострокове звільнення

На фото: Київський слідчий ізолятор № 13; фото Олексія Святогора

 

Зокрема, у ч. 2  цієї статті зазначено таке:

 

«Умовно – дострокове звільнення від  відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення».

 

А в ч. 3 цієї ж статті закріплено норму про те, що:

 

«Умовно – дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване  після фактичного відбуття засудженим…».

 

Далі, у пунктах 1 – 3 конкретизується, яку частину покарання має відбути засуджений залежно від тяжкості скоєного ним злочину: 1/2 терміну покарання у випадку скоєння злочину невеликої тяжкості; 2/3 – тяжкого злочину; 3/4  – особливо тяжкого злочину.

 

Щодо частини 3 статті 81 КК України, то тут жодних питань немає – в даному випадку все чітко і ясно. А стосовно частини 2 статті  81 КК України – ось тут питання є, і дуже серйозні, причому навіть на рівні теорії (про практику, що випливає з такої теорії буде сказано нижче).

 

«Сумлінною поведінкою і ставленням до праці» – що це означає на практиці?

 

Отже, питання перше і найголовніше:

 

1) якими є ті критерії, що дозволяють суду дійти висновку про те, що «засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення»?

 

Іншими словами, якими є якісні показники чи одиниці виміру сумлінності поведінки і ставлення до праці?

 

Від відповіді на це запитання в теорії залежить його вирішення на практиці. Але наразі відповіді на це запитання в теорії немає.

 

Що ж стосовно практики, то відповідь на це запитання нібито є: одиницями виміру сумлінності поведінки є відсутність непогашених дисциплінарних стягнень, а одиницями виміру ставлення до праці є заохочення.

 

Але тут постає ще кілька нових питань (прямо похідних від першого):

 

2) якщо у засудженого немає непогашених, але є погашені дисциплінарні стягнення – чи свідчить це про те, що він став на шлях виправлення і що він заслуговує на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання? Якщо відповідь на це запитання є позитивною, то тоді виникає ще кілька запитань.

 

3) чи існує якась конкретна кількість погашених дисциплінарних стягнень, яка є максимально допустимою щодо можливості засудженого отримати умовно-дострокове звільнення від відбування покарання?

 

4) чи існує якийсь конкретний термін часу, який має сплинути після отримання засудженим останнього з погашених дисциплінарних стягнень, щоб після закінчення цього часового терміну засуджений міг би отримати умовно-дострокове звільнення від відбування покарання?

 

5) чи існує якась конкретна кількість дисциплінарних заохочень, які засуджений має отримати після останнього з погашених дисциплінарних стягнень, щоб він мав можливість вийти по умовно-достроковому звільненню від відбування покарання?

 

Дисциплінарні заохочення: чи всі можуть їх отримати?

 

Якщо ми вже торкнулися питання дисциплінарних заохочень, то і тут постає низка запитань. Чи існує конкретна кількість дисциплінарних заохочень, яка має бути отримана засудженим для виходу на  умовно- дострокове звільнення від відбування покарання?

 

Якщо відповідь на це запитання є позитивною, то це, своєю чергою, породжує наступні запитання. Якою має бути конкретна кількість дисциплінарних заохочень, отриманих засудженим, щоб він міг вийти на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання?

 

Чи має значення конкретний термін часу, протягом якого засуджений отримав свої дисциплінарні заохочення? Наприклад, за перший рік відбування покарання засуджений повинен мати в середньому не менш двох заохочень.

 

До вищеперерахованих слід додати ще кілька запитань, які вже стосуються не дисциплінарних заохочень за сумлінну працю, а того часу, протягом якого засуджений має працювати, щоб отримати умовно-дострокове звільнення від відбування покарання?

 

Скільки має становити цей конкретний термін часу? Наприклад, не менше 1/2 чи не менше 2/3 від загального терміну покарання засудженого, або від терміну перебування засудженого в установах місць відбування покарання?

 

Це все стосується засуджених, які за станом здоров’я можуть працювати і отримувати за це заохочення. А якщо не можуть? Чи може вважатись таким, що став на шлях виправлення і заслуговує на умовно-дострокове звільнення той засуджений, який не має жодного дисциплінарного стягнення, але не має і жодного дисциплінарного заохочення, бо не може працювати за станом здоров’я?

 

Якщо відповідь є негативною, то тоді останнє запитання: чи справедливо, законно і людяно, коли, наприклад, засуджені похилого віку або ті, хто мають захворювання за такого підходу позбавляються можливості отримання умовно-дострокового звільнення через свій стан здоров’я, який заважає їм працювати, а відтак, і отримувати дисциплінарне заохочення.

 

Зрештою, як вони можуть виконати неодмінну вимогу щодо умовно-дострокового звільнення, прописану у частині 2 статті 81 КК України: довести, що стали на шлях виправлення своєю старанною працею?

 

Всі ці запитання не є зайвими. Адже відсутність відповіді на них у чинному законодавстві в теорії призводить до саме таких наслідків на практиці, як недотримання законності, порушення прав людини засуджених і розквіт корупції у судовій системі та у системі виконання покарань.

 

Внутрішнє переконання суду

 

Якщо вищенаведені питання залишаться без конкретних відповідей у законодавчий теорії, тоді в судовій практиці прийняття рішення щодо умовно-дострокового звільнення від відбування покарання того чи іншого засудженого і надалі визначатимуться такою річчю, як «внутрішнє переконання суду».

 

Тобто якимись суто людськими симпатіями або антипатіями суддів, особистим трактуванням суддями чинного законодавства, а то й погрозами чи звичайними хабарями, – все це і складає таке поняття, як «внутрішнє переконання суддів». І все це одночасно є брутальним недотриманням законності, порушенням прав засуджених і справжнім полем для розвитку корупції (коли «внутрішнє переконання судді» залежить великою мірою від того, наскільки засуджений фінансово спроможний «внутрішньо переконати» суддю, який приймає рішення щодо умовно-дострокового звільнення його від відбування покарання.

 

А перед тим засудженому належить ще й так само «внутрішньо переконати» адміністрацію установи місця відбування його покарання, яка надсилає або позитивну характеристику на цього засудженого до суду (рекомендуючи його на умовно-дострокове звільнення), або посередню чи негативну характеристику (на умовно-дострокове звільнення його не рекомендуючи).

 

Все вищесказане стосується саме частини 2 статті 81 КК України, яка через свою неконкретність і недеталізованість повністю залежить від того самого «внутрішнього переконання суддів», які будуть її на свій власний розсуд конкретизувати і деталізувати. І це не є нормальним ані щодо дотримання законності, ані щодо захисту прав людини, ані щодо запобігання корупції.

 

Прикладом же того, що є нормальним щодо всього тільки но перерахованого, є частина 3 цієї ж статті 81 КК України. Там вказано конкретні частки терміну покарання засуджених (1/2, або 2/3, або 3/4), які необхідно відбути засудженим для того, щоб у них настала дата умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

 

Все чітко і ясно, та ніяк не залежить ні від якого «внутрішнього переконання» суддів або адміністрації установи місця виконання покарання, бо яким би не було чиєсь там «внутрішнє переконання», але 3/4 все одно не перетвориться на 2/3, або на 1/2, як би хто там внутрішньо не переконувався би.

 

Так само, як щодо цієї  частини 3  статті 81 КК України має бути і щодо частини 2 цієї ж статті: тобто все там має бути розписано чітко, ясно, конкретно і детально, не залишаючи місця ані для чиїхось там «внутрішніх переконань», ані для всього того, що з них напряму неодмінно випливає.

 

І для досягнення цього слід зробити лише одне: дати у законодавчій теорії (скажімо –  у новій редакції частини 2 статті 81 Кримінального Кодексу України) чіткі, ясні, конкретні і детальні відповіді на ті конкретні і детальні запитання, які було поставлено нами кількома абзацами вище. І при цьому не слід боятися, що нова редакція частини 2 Кримінального Кодексу України буде у кілька разів більшою за своїм обсягом, ніж нині чинна.

 

Адже головне інше: завдяки цьому  у значно більшу кількість разів збільшаться значно більш важливіші речі – дотримання законності, захист прав людини засуджених і подолання проявів корупції на рівні судів та установ місць виконання покарань.

 

Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким («БМ»)

 

Але все вищенаведене стосується тих засуджених, які перебувають у місцях позбавлення волі. При цьому залишається чимало інших засуджених, які вже визнані рішенням суду такими, що встали на шлях виправлення, але у яких ще не настала дата умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, – згідно рішення суду (на підставі статті 82 Кримінального Кодексу України) отримують заміну невідбутої частини покарання більш м’яким, після чого таких засуджених перевозять з місця позбавлення волі у місце обмеження волі (на так званий «БМ»).

 

Впродовж певного часу перебування тепер вже у місці обмеження волі в кожного з таких засуджених настає тепер вже і дата умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. В який же спосіб такі засуджені (що знаходяться тепер вже не у місцях позбавлення волі, а у місцях обмеження волі) отримують умовно-дострокове  звільнення від  відбування покарання?

 

Відповідь на це запитання визначається частиною 5 статті 82 КК України, де зазначено таке:

 

«До осіб, яким покарання замінено більш м’яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення за правилами, передбаченими статтею 81 цього Кодексу».

 

Але це все, знов таки, в теорії, а на практиці – адміністрації установ місць обмеження волі, як не дивно, керуються не частиною 5 Кримінального Кодексу України, а або абсолютно неправильно трактованою ними частиною 6 статті 154 Кримінально-виконавчого кодексу України, або взагалі незрозуміло звідки взятими і ким написаними «правилами» умовно-дострокового звільнення.

 

Так, ще у 2019 році адміністрація установи місця обмеження волі у селищі Коцюбинське Київської області, грубо порушуючи вище процитовану частину 5 статті 82 Кримінального Кодексу України, пояснювала засудженим, що з того моменту, як вони прибувають до установи місця обмеження волі, у них нібито починає зовсім по-іншому вираховуватися дата умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. А саме: дата умовно-дострокового звільнення тепер в них настає нібито не тоді, коли вони відбудуть відповідно 1/2, або 2/3, або 3/4 від загального терміну свого покарання – ні! – тепер такі засуджені нібито мають відбути відповідно 1/2, або 2/3, або 3/4 від того терміну, який залишається їм з дня їхнього прибуття в установу місця обмеження волі до кінця терміну їх покарання.

 

Це призводить на практиці до того, що засуджені змушені були вже після настання у них законної дати умовно-дострокового звільнення чекати ще півроку або рік, або півтора роки до настання у них незаконної дати умовно-дострокового звільнення, визначеної не частиною 3 статті 81 та частиною 5 статті 82 Кримінального Кодексу України, а грубим порушенням цих статей з боку адміністрації установи місця обмеження волі у селищі Коцюбинське Київської області.

 

Другий приклад грубого порушення цих статей дає діяльність адміністрації іншої установи місця обмеження волі у м. Бердичів Житомирської області. Там адміністрація замість того, щоб керуватися частиною 3 статті 81 та частиною 5 статті 82 Кримінального Кодексу України, керується абсолютно неправильно трактованою нею частиною 8 статті 154 Кримінально-виконавчого Кодексу України, де вказано таке:

 

«Особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням або  в порядку заміни невідбутої  частини покарання більш м’яким, якщо вони були направлені у місця обмеження волі або позбавлення волі у випадках, передбачених законом, можуть бути знову представлені до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким не раніше, як через рік з дня винесення ухвали про направлення у місця обмеження волі або позбавлення волі».

 

І от, на підставі абсолютно неправильного трактування цієї статті Кримінально-виконавчого Кодексу України  Бердичівська адміністрація установи місця обмеження волі твердить, що нібито з цієї статті Кримінально-виконавчого Кодексу України випливає, що засуджений, який отримав заміну невідбутої частини покарання більш м’яким і тому був переведений з місця позбавлення волі до місця обмеження волі, може отримати умовно-дострокове звільнення від відбування покарання нібито не тоді, коли він відбуває відповідно 1/2, або 2/3, або 3/4  від загального терміну свого покарання, а лише тоді, коли відбуде не менш ніж 1 рік  після того, як судом було прийнято рішення про надання йому заміни невідбутої частини покарання більш м’яким.

 

Засуджені, які можуть бути знову подані до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання

 

Але, якщо ми уважно читаємо частину 8 статті 154 Кримінально-виконавчого Кодексу України, то бачимо, що там ідеться про зовсім інших засуджених, а саме про тих, які «можуть бутизнову подані до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання». Тобто ключове слово тут  – «знову».

 

Воно може означати лише те, що ці засуджені колись вже були представлені до умовно-дострокового звільнення, але потім «були направлені у місця обмеження волі або позбавлені волі».

 

Це могло статися, за елементарною логікою, лише тоді, якщо вони, отримавши умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, здійснили якесь правопорушення, за що і «були направлені у місця обмеження волі або позбавлення волі».

 

Тобто частина 8 статті 154 Кримінально-виконавчого кодексу України не має жодного відношення до тих засуджених, яким ще ніколи раніше не давалося умовно-дострокове звільнення, яке у них настає вперше лише зараз, коли вони вже знаходяться в установі місця обмеження волі, отримавши заміну невідбутої частини покарання більш м’яким.

 

Отже, їх умовно-дострокове  звільнення, яке настає вперше, а ніяк не знову, настає згідно частини 5 статті 82 КК України, і не за 1 рік після рішення суду, яким їм було надано заміну невідбутої частини покарання більш м’яким, як це стверджує адміністрація установи місця обмеження волі у місті Бердичів Житомирської області, грубо порушуючи вище названі статті КК України і неправильно трактуючи частину 8 статті 184 Кримінально-виконавчого кодексу України.

 

Отже, підбиваючи підсумки, – і стосовно необхідності конкретизації та деталізації ч. 2 статті  81 КК України, і стосовно необхідності примушення адміністрацій установ місць обмеження волі дотримуватися вимог ч. 3 ст. 81 та ч. 5 ст. 82 КК України, слід зазначити, що всі зацікавлені державні структури (Міністерство юстиції України, Верховний Суд України, Генеральна прокуратура України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини з провідними фахівцями – правознавцями України включно) мають зацікавитись цією  кричуще ненормальною ситуацією в питанні надання засудженим, що стали на шлях виправлення, умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

 

І, зацікавившись  цією ненормальною ситуацією у даному питанні, уповноваженим на те органам держави слід вжити всіх необхідних заходів для її врегулювання. Це – необхідний крок на шляху утвердження законності, захисту прав людини засуджених і подолання корупції у сфері судочинства та виконання покарань. Все це стане додатковим внеском у справу розбудови правової держави в Україні.

 

Читайте також:

Проблеми зарахування судом строку попереднього ув’язнення

Про ситуацію в ДУ «Конотопський виправний центр (№ 130)»

Киевский следственный изолятор (№ 13). О тюремном быте


.

Підпишіться та читайте більше на нашому каналі в Telegram

.
.