Ні – безвідповідальному та жорстокому поводженню з тваринами!

Однією з нагальних життєвих проблем пересічних громадян є проблема наявності на вулицях міст та інших населених пунктів значної кількості безпритульних (бродячих, бездомних) тварин – передусім, собак. Останні, будучи за своєю біологічною природою колективними тваринами, мисливцями – заради виживання збиваються в зграї, нападають на перехожих (переважно на беззахисних людей літнього віку, дітей, домашніх тварин на вигулі (собак, котів), розносять різного роду небезпечні хвороби (в тому числі зоонозні, тобто ті, на які хворіє і людина), залишають на вулицях сліди своєї життєдіяльності. Вибігаючи на дорогу, вони провокують ДТП, та зрештою, своїм гавкотом заважають людям відпочивати (уявімо, як це негативно відбивається на хворих людях, для яких кожен зайвий звук є мукою).

Більше того, треба завжди дивитися і на «іншу сторону медалі». Так, наявність безпритульних тварин на вулиці створює небезпеку не тільки для людей, але і для самих же безпритульних тварин – перебуваючи на вулиці вони потерпають від паразитів (блох, кліщів, гельмінтів), під час боротьби за виживання змушені постійно брати участь у сутичках за територію та харчову базу з конкуруючими зграями – звісно, зі взаємними нападами і травмами.

Шукаючи собі харчування, песики ризикують отруїтися харчовими відходами або ж отримати цілий «букет» хронічних хвороб, пов’язаних з поганим харчуванням. Шукаючи собі прихистку від негоди в умовах мегаполісів, собаки постійно потрапляють у ями, котловани, підвали, відкриті люки, дістають ураження гарячою парою та водою, струмом, рухомими частинами механізмів…

Для кожної нормальної людини очевидно, що собаки не можуть знаходитися на вулиці без контролю з боку людини-власника, який нестиме відповідальність і за шкоду, завдану за участю тварини, і за її безпеку та благополуччя. Ми у відповідальності за тих, кого приручили і не маємо права кидати їх напризволяще.

Дана теза має і юридичні аспекти. Так, за визначенням, даним в Законі України «Про захист тварин від жорстокого поводження», домашні тварини – це ті тварини, які не можуть без участі людини мати життєздатні стійкі популяції (тобто, не можуть існувати як самостійний біологічний вид, об’єкт, без людей, на вулиці). Тобто, будь-яке знаходження собак на вулиці без людини – це знаходження їх у ворожому середовищі. Це те ж саме, що, скажімо, тримати рибу поза водою, на свій розсуд надумавши що «так їй буде краще».

Стаття 22 цього ж Закону визнає сам факт знаходження собак на вулиці без ошийників та намордників актом жорстокого поводження (а про це чомусь дуже часто забувають і власники домашніх собак, легковажно відпускаючи своїх «менших братів» побігати).

І це не прості «хотілки» законодавця – закон приймався за участі провідних зоозахисників, ветеринарів, зоологів і його орієнтовано, передусім, на захист тварин, визнаючи їх певну соціальну цінність і значущість у житті людини. Зрештою, Закон просто слід виконувати. Подобається нам чи ні, але ми зобов’язані переходити вулицю на зелене світло (навіть якщо воно нам несимпатичне чи ми не згодні з кольоровою гамою), а у сфері захисту тварин від жорстокого поводження – зобов’язані чітко розуміти, які саме дії є актом жорстокого поводження, утримуючись від фантазій «песикам так буде краще».

Розширює зміст належного та гуманного поводження з тваринами і ст. 24 згаданого нами Закону, яка зобов’язує працівників відповідних комунальних підприємств негайно відловлювати на вулиці всіх безпритульних тварин (особливо собак). Це має і пряме практичне значення – уявімо, що собака просто злякалась чогось та втекла від власника, загубилась тощо: родина, яка втратила по суті свого члена сім’ї, шукає тварину, а вона в цей час за декілька сотень метрів від будинку блукає і просто не може знайти собі дорогу, або ж спіймана та утримується сторонніми людьми.

До речі, саме тому ст. 24 все того ж Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» забороняє здійснювати відлов домашніх тварин приватним особам: припустімо, що приватна особа відловить загублену породну собаку і триматиме її у себе. В цей час власники шукатимуть свого улюбленця та не матимуть шансів його знайти (хоча б тому, що у власників наявний природний брак інформації про місцезнаходження тваринки).

Варто враховувати, що не всі можуть нормально доглянути за знайденою собакою: можливо їй треба особливе харчування, можливо, вона хвора і потребує лікування, особливого догляду (не сприймає «нових» власників як таких та виявляє щодо них агресію тощо). Не всі, знову ж таки, можуть забезпечити своєчасне та належне інформування про знайдену тварину справжнього власника.

За нормального (передбаченого законом) стану речей власник, який втратив свого чотирилапого друга, знає (має знати), що його улюбленця можна віднайти в спеціалізованому комунальному підприємстві, де ведеться облік знайдених тварин, їх опис, ідентифікація, публічний пошук власників, і де, зрештою, на публічних засадах ветеринарами, санітарними лікарями, органами фінансової інспекції, правоохоронцями контролюються всі параметри проживання, утримання, лікування віднайдених тварин, належного догляду за ними, норм харчування, пошуку власників…

Це в ідеалі. А на практиці в Україні зараз відбуваються жахливі речі, на які ми просто не звертаємо уваги – можливо, за браком інформації чи за ілюзій емоційного сприйняття дійсності (завдяки старанням недобросовісних журналістів, зокрема).

Кожен вважає, що має право зловити будь-яку собаку, просто так забрати її додому та вчиняти що завгодно: або накопичити в квартирі до декількох десятків тварин (такі випадки непоодинокі і періодично потрапляють на огляд до ЗМІ) або ж тримати тварин у якомусь сараї в дачному селищі, впроголодь, у напіввільному вигулі, фактично змушуючи тварин красти курей у місцевих мешканців. В таких випадках горе-захисники спійманих тварин гордо називають свій напіврозвалений сарай «міні-притулок» та дуже пишаються своїм статусом, попутно жебракуючи на утримання «притулку» (витрачаючи гроші на пияцтво).

При цьому в світовій психіатричній практиці подібні «уподобання» та схильності іменуються як патологічне накопичення тварин (різновид обсесивно-компульсивного розладу особистості) і особам, які страждають на них, надається психіатрична допомога (якщо, звісно, при цьому відсутні ознаки скоєння кримінальних правопорушень).

А останнім часом взагалі масово поширилась діяльність відвертих «живодерів», себто осіб, патологічно схильних до систематичного вчинення актів жорстокого поводження з домашніми тваринами, особливо тими, які є найбільш беззахисними – безпритульними.

Нелюди відверто хизуються своїми сумнівними «здобутками», публічно поширюють свої бузувірські методики, пропагують жорстоке поводження з тваринами навіть у засобах масової інформації та на телебаченні, окремі з них навіть дістали змогу пропагувати свої цинічні ідеї дітям та людям з вразливою психікою.

Неначе в насмішку над здоровим глуздом згадані, з дозволу сказати, особи, іменують себе «рятівниками» та «зоозахисниками», не маючи ані морального, ані юридичного права відносити себе до захисників тварин взагалі (в тому числі до безпритульних домашніх).

Спробуємо осягнути їх хибну та відверто зооненависницьку ідеологію: що ж пропонують нам «зоозахисники» (точніше, одна з їх самозваних категорій)?

Вони стверджують, що виходом та панацеєю для вирішення проблеми з безпритульними тваринами є застосування сумнозвісної програми ВСП (відлов-стерилізація-повернення), тобто пропагують відловлювати безпритульних тварин, здійснювати позбавлення їх репродуктивної функції хірургічним методом, після чого відвозити тварину та відпускати в місці, в якому вона була перед тим виловлена.

Цинізм подібних закликів важко осягнути. І ось чому.

Розглянемо медичний (ветеринарний) аспект. Так, будь-яка операція (хірургічне втручання) завжди має негативний вплив на організм. Це  больовий шок, це крововтрата, це позбавлення тіла певних органів або залоз, це ризики (від алергічних реакцій на ліки до ризиків зараження, ускладнень тощо. За всіма лікарськими та ветеринарними традиціями хірургічне оперування роблять за життєвими показниками – видалити пухлину, усунути патологію тощо. Тобто, за принципом «коли не треба різати – не ріжемо». Хірургія – це крайній, невідворотний випадок та метод лікування, а не забавка.

Ніхто ж із нас, перебуваючи у здоровому глузді, приміром, не пропагує вирізання частини печінки або іншого органу «просто так», якщо ми і погоджуємось на оперування, то воно робиться тоді, коли від його відсутності результати будуть значно гіршими (розів’ється пухлина, відбудеться крововилив, ураження, зміщення, грижа, ущемлення тощо).

Друга сторона медико-ветеринарного аспекту полягає в тому, що навіть якщо тварину і можна оперувати – то лише після передопераційної підготовки. Знесилену собаку, спійману на вулиці, яка має десятки видів гельмінтів, кліщів і блох слід підгодувати, здійснити дегельмінтизацію (без чого існує ризик некоректного сприйняття ліків та надмірного навантаження на печінку та нирки, чого тварина може просто не витримати), перевірити на інші захворювання. У випадку виявлення деяких захворювань, наприклад, сказу (нагадаємо, що це особливо небезпечна хвороба, яка 100% викликає смерть за декілька днів без жодних шансів на життя), оперувати – цілковите безумство і про нього не може йтися за жодних обставин. Після оперування протягом не менше семи діб (а у разі ускладнень, кровотеч, розходження швів – то до повного одужання) тварину слід доглядати післяопераційно. Не слід забувати і про щеплення – їх роблять не раніше аніж за два тижні або не пізніше як за два тижні після оперування (ці процедури не співпадають). І не всі щеплення можна робити одночасно, «коктейлем» – багато вакцин вступають між собою в конфлікт на рівні імунної системи і одночасне введення декількох вакцин просто вб’є тварину, тобто, і між ними слід зробити певні інтервали від декількох діб до декількох тижнів.

Уявімо собі ситуацію: тваринку підгодували, підлікували, зробили купу щеплень, позбавили від гельмінтів і блох. Весь цей час (декілька тижнів і навіть місяців) вона жила в умовах притулку – з доглядом, в теплі, з їжею, звикла до людей (соціалізувалась). Весь цей час, як стверджують «зоозахисники» тваринці шукали нових власників – розміщували фото в Інтернеті, описували її характер, уподобання. І ось, через кілька місяців після стерилізації, вакцинацій, лікування, догляду відбувається «ідилія» – собаку привозять на смітник, з якого вона була відловлена «добрими зоозахисниками» та відпускають.

Тобто, викидають (називаймо речі своїми іменами). Викидають цинічно, мерзотно, з «добрими намірами», котрими, як ми знаємо, моститься дорога до пекла. Та іще і пояснюючи «так тваринки будуть повільно вимирати протягом довгого часу, не приносячи потомства». Це ж якими нелюдами треба бути, аби стверджувати подібну нісенітницю, радіючи з повільного та болісного страждання і вимирання знедолених тварин на вулицях?

Після «щасливого повернення на попереднє місце мешкання» – стерилізатори їдуть ловити та калічити інших тваринок, а переляканий скалічений песик залишається на смітнику, де на нього вже чатують його дикі родичі (котрим наразі вдалося уникнути дії програми ВСП) і яким не потрібен харчовий конкурент (але вони не погребують і поласувати своїм «братом» у разі його загибелі). Собака в цей час перебуває у шоковому стані від людської підступності й ницості, і навіть не буде пручатися та захищати своє життя.

Цинізм полягає ще і у тому, що «зоозахисники» стверджують, що викидаючи (слово «повертають» звучить більш благородно, тому цей термін ними і вживається) скалічену (звісно, гарніше звучить – «простерилізовану») тваринку на вулицю вони вчиняють акт гуманізму та милосердя – тваринка позбавлена агресивності (через зменшення статевих гормонів після хірургічного втручання), проте буде водночас захищати «свою» територію від інших, злих та агресивних псів з околиць та сусідніх районів.

Безумство такого твердження очевидне: якщо тварина стала неагресивною та такою, що не може завдати шкоди людині через покуси, то яким чином вона буде захищати смітник, на який її повернули, від зграї апріорно диких злих псів, які вже сидять на «охоронюваному» місці і явно не раді конкуренту? Невже сподіваються, що вони там домовляться?

При чому, слід зважити, що відловлюють якраз найбільш сумирних та добродушних тварин (злі та перелякані тікають і просто не потрапляють до хижих пазурів «стерилізаторів»), тобто, відбувається певний природний відбір, за якого в результаті дій «зоозахисників» – на вулицях залишаються та зростають у своїй популяції найбільш хижі, здичавілі та небезпечні особини, котрі посідають, зрештою, домінуюче становище.

Та і якщо на місці відлову немає зграї – яким же нелюдом треба бути аби просто покинути беззахисну тварину? Викинути її в голод, холод, до паразитів, кліщів, до збудників хвороб (які щойно вилікували зусиллями ветеринарних медиків та зі значними витратами коштів), під колеса автомобілів, до чатуючої небезпеки. Який сенс було лікувати та відчищати тварину, аби потім її викинути на той самий смітник і бруд?

А скільки відомо випадків, коли потенційні власники зголошувалися взяти тваринку з притулку додому, а приїхавши – дізнавались, що запізнились на декілька годин і їхнього потенційного члена родини, якого вдома з нетерпінням чекають діти – щойно викинули на вулицю, як сміття… Як це неподобство пояснити дітям?

До речі, не тільки закони людської моралі і гуманізму забороняють викидати тварин, але і Європейська конвенція із захисту домашніх тварин дає чіткий імператив «жодна домашня тварина не може бути залишена (покинута, зоставлена)». Тобто, новоявлені українські живодери-гицелі, які пропагують відверто безумну програму ВСП (калічення та викидання на вулицю беззахисних собак) порушують всі мислимі і немислимі закони логіки, моралі та права (включаючи міжнародне).

Саме по собі пропагування знаходження безпритульних тварин на вулиці зрештою стверджує у суспільстві нормальність такої ситуації, її припустимість. І вже той, кому набрид домашній улюбленець (різні бувають ситуації) доходить до висновку про можливість викинути песика чи кота на вулицю, бо «всі ж так роблять, он навіть програма така є»… Уявімо, приміром, що на вулиці буде помічено, скажімо так, кенгуру. Що буде зроблено? Тварина буде негайно відловлена з вулиці, позаяк зрозуміло, що їй там не місце. Тому що в суспільстві не буде вироблено прийнятності такої ситуації, а навпаки, буде домінувати думка, що це неприпустимо. А що стосується собак та котів? Тварини на вулиці без догляду людини – це, виявляється, норма… Бездомні домашні тварини – це взагалі оксюморон.

Варто тут пригадати результати досліджень відомого вченого-криміналіста, психіатра, професора, доктора медичних наук Михайла Виноградова, який за результатами численних досліджень та спостережень встановив, що особи, які спробували безкарно вчиняти акти жорстокого поводження з тваринами (покидали, знущатися та калічити їх) – зрештою починають апробувати свої хижі навички і на людях. Практично кожен маніяк розпочинав свої злодіяння «тренуючись» на беззахисних тваринах.

Діяння таких негідників слід припиняти негайно та жорстко. В Україні діють ст. 299 та ст. 300 Кримінального Кодексу України, якими передбачено покарання у вигляді позбавлення волі для осіб, які жорстоко поводяться з тваринами та пропагують (в тому числі через знімання жорстоких фільмів) насильство. Нагадаємо, що в новітній історії України тяжкої тюремної долі зазнав відомий живодер Олексій Ведула, який свого часу також різав беззахисних тваринок та викидав їх помирати, однак, на жаль, його приклад нічому не навчив його послідовників. Останні й надалі продовжують свої злодіяння, навіть знімаючи та розміщуючи в мережі Інтернет відео зі сценами загибелі тваринок, хизуючись один перед одним цими ганебними відео. Патологія збоченців виявляється в усій своїй ганебній і цинічній «красі».

Єдине, що не все так умовно погано для тварин, то це те, що пропагуючи подібні вияви жорстокості та цинізму по відношенню до наших сусідів по планеті, згадані нами злочинці-стерилізатори не всіх тварин катують та калічать і викидають. У переважній більшості випадків ці нелюди просто вдають видимість подібних злодіянь, але не тому, що усвідомили всю небезпечність своєї поведінки, а тому, що просто вчиняють інші злочини, займаючись банальними крадіжками та розтратами коштів. Займаючи посади в комунальних підприємствах, ці «зоозахисники» просто займаються приписками, проводячи за бухгалтерськими документами десятки та сотні нібито відловлених та прооперованих і покинутих тварин.

Тобто, дуже часто ніхто нікого не ловить та не калічить, не викидає і замість скальпеля та сачка в руках бузувірів опиняються письмові приладдя, які дають змогу показати видимість роботи перед контролюючими органами. А як перевірити, чи дійсно було упіймано, порізано та викинуто, скажімо, тисячу безпритульних собак? Практично ніяк. Намагання контролюючих органів з’ясувати відповідь на запитання «по документам на цьому місці має бути два десятки повернутих в попереднє місце проживання песиків, немає жодного, де вони?» розбиваються об цинічну відповідь «ну як це де, мігрували (втекли) в інші місця, в пошуках кращої долі та їжі»…

Дійсно, тварини ж не зобов’язані сидіти на місці, чекати перевіряючих та ілюзорно «охороняти» від інших придуманих зоодегенератами злих тварин свою територію.

Щоправда, грошові кошти, виділені на такі хитрі оборудки і зафіксовані документально, вже знайшли своїх нових власників, які і надалі продовжують пропагувати свої звірства та злодіяння.

Тому, крадіям та мучителям слід поставити жорсткий препон, усвідомивши всю злочинність їхніх закликів і намірів. Тварин викидати не можна, навіть називаючи викидання «поверненням» а попереднє калічення – «стерилізацією».

На заваді має стати жорсткий державний контроль за всіма справами, що стосуються тварин. Кожного, хто буде помічений за незаконним приватним відловом безпритульних песиків, слід притягати до відповідальності, так само як і утримувачів «міні-притулків» у квартирах та сараях (тим більше, що існують ветеринарні норми і правила, які повністю регламентують питання функціонування притулків).

Кримінальному переслідуванню мають бути піддані будь-які популяризатори калічення та викидання тварин, не кажучи вже про безпосередніх гицлів-виконавців таких «програм» та осіб, які перешкоджають діяльності комунальних служб з відлову бездоглядних домашніх тварин.

До відповідальності слід притягати навіть тих, хто підгодовує тварин на вулицях, продовжуючи та виправдовуючи їх страждання, адже саме з цього починається безвідповідальність, яка маскується під хибну «любов» до тварин. Годувати бездомну тварину на вулиці – це видимість «любові» до тварин, а прямий супротив діям комунальників по відлову тварин – відвертий злочин.

Єдиний позитивний світовий досвід, який дістав втілення в чинних законах (які завдяки наполегливим зусиллям новоявлених живодерів не діють і саботуються) – це безумовний відлов собак на вулицях. Безумовний та безповоротний. Все інше – забаганки живодерів, які насправді зацікавлені в анархії з тваринами, аби вершити свої темні справи та жорстоко збиткуватися з наших менших братів, калічачи їх та крадучи кошти, виділені на створення безкінечного штучного кругообігу, в основі якого, нагадаймо ще раз, каліцтво та викидання скалічених тварин на вулиці.

 

 

Ірина Кременовська,

Олексій Святогор

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *