Прип’ять

Мрія, занурена у вічний сон… Тридцять один рік минув від дня, коли місто назавжди залишили його мешканці.


«Атомна електростанція не більш небезпечна за простий чайник», – переконували всіх чиновники радянської доби. І, на підтвердження абсолютної безпечності Чорнобильської АЕС, у двох кілометрах від станції, на березі річки Прип’ять у 1970 році було засновано місто, що покликано було згодом стати втіленням мрії та взірцем надсучасного благоустрою.

…На кущах, що їх зараз багато навколо центральної площі, багато сухих ягід – з першого погляду може здаватися, неначе шипшина розрослася.

Але це не шипшина, а колишні троянди, котрих було задумано висадити стільки ж, скільки й у місті мешканців – до аварії тут проживало 45 тисяч людей. Майже встигли…

Це було місто молодих людей, і середній вік жителів становив 28 років.

Про велику кількість дітей і молоді свідчить те, що до аварії тут функціонували 5 загальноосвітніх середніх шкіл, 15 дошкільних дитячих закладів і 1 СПТУ. Спортивна інфраструктура включала 2 стадіони, 10 спортивних залів, 10 стрілецьких тирів і 3 басейни.

Зараз рівень радіації в окремих районах міста є таким, що не перевищує норму, але водночас залишаються й такі «плями», де фіксується не просто високий, а й небезпечний для життя рівень випромінювання.

Однією з таких є, зокрема, будівля колишньої медсанчастини (цей лікувальний заклад не називався «лікарня», як всюди, оскільки місто було режимним, звідси й назва – медсанчастина).

В її підвалах знаходиться покинутий старий одяг і захисні засоби пожежників та інших учасників ліквідації аварії на ЧАЕС. За всіма правилами, такі речі слід було вивезти й захоронити, але після того, як усе місто було евакуйовано, їх просто залишили покинутими в підвалі.

Про радіаційну небезпеку на окремих ділянках попереджають знаки.

Тільки природа бере своє.

Влітку зелень розростається так, що алей і вулиць не видно – вони перетворюються на ліс, у якому панують тиша й ніким не розтривожений спокій.

Чи можливе скоре повернення життя до Прип’яті?

Порівняно з тим рівнем радіації, що спостерігався на момент аварії та протягом перших років, зараз унаслідок сплину терміну напіврозпаду низки хімічних елементів окремі ділянки можна вважати «чистими», однак решта території має високе забруднення.

Тут можна лише перебувати протягом короткого часу, а для проживання місто досі є небезпечним.

Так буде тривати, щонайменше, декілька наступних століть.

Колишній магазин «Райдуга» на розі вулиці Леніна.

У минулому – найбільш велелюдна локація в центральній частині міста.

З будинком культури «Енергетик» у більшості прип’ятчан пов’язані найяскравіші спогади з усіх святкових заходів, музичних і творчих вечорів, перегляду фільмів.

Для когось будинок культури був місцем роботи.

Залишки розпису, що прикрашав стіни, осипаються.

Перила й батареї знято, вікон немає, поверхами гуляє тільки вітер.

Вікно на другому поверсі.

Після катастрофи 1986 року із зони відчуження пішло не тільки життя – було втрачено унікальну частину національної культури і традицій чорнобилян.

Наприклад, у Прип’яті існували добрі звичаї влаштовувати святкування днів вулиць: всі жителі будинків дружно виходили та влаштовували веселі ярмарки у дворах.

Всі разом демонстрували свої здобутки й таланти – хто співає, хто майструє, хто плете, хто малює… Це було яскраве життя, сповнене надій.

У численних навколишніх селах, які так само опинилися в зоні відчуження, були свої унікальні традиції художньої та пісенної творчості, й вони, на жаль, навіки пішли у забуття.

З того часу, коли людям повідомили, що їхнє перебування в евакуації триватиме три дні, минув тридцять один рік.

Більшість квартир зараз стоять абсолютно порожніми – меблів немає, жодних речей не залишилося.

Мародери та любителі гострих пригод скористалися нагодою нажитися на продажі безхазяйного майна й вивезли геть усе.

Нерідко в різних областях України траплялися випадки, коли нові покупці меблів, яким раптом пощастило недорого придбати ту чи іншу річ, про всяк випадок перевіряли їх за допомогою дозиметру й одержували вражаючі результати.

«Фонили» дивани, крісла, «стінки» – так, що тримати їх удома було смертельно небезпечно. Але дозиметри мали й використовували не всі, тому невідомо, де зараз викрадені речі та в чиїх оселях це все «фонить».

Якщо увійти всередину будинку, потрапляємо до темних парадних, де кожен крок віддається скрипом сходинок і підлоги.

Зі стелі та стін насипалося штукатурки, під ногами – уламки скла.

Все скрипить і відчутно хитається.

Радянська символіка на будівлях тепер як символ застиглого часу.  Вона залишилася як спогад про добу, за якої сталася трагедія.

Відомий напис «Хай буде атом робітником, а не солдатом».

Готель «Полісся».

Новий ресторан, як і багато інших у різних містах, було збудовано за типовим проектом. Йому навіть не встигли дати назву.

Згідно з правилами перебування у зоні відчуження, категорично забороняється торкатися будь-яких предметів, ставити речі на землю та сідати на будь-які поверхні. Після виїзду всі відвідувачі обов’язково проходять дозиметричний контроль. У нас проходження крізь арку показало результат «Чисто».

Але попри порожнечу, поряд усе одно триває життя й кипить робота: працюють заклади й підприємства, що забезпечують функціонування діючого об’єкту «Укриття» та будівництво Арки (нового безпечного конфайнменту), а також наукові лабораторії.

Для туристів працюють готель і кафе «Десятка». Ще є велика столова для персоналу.

Місто, що варто побачити хоча б раз у житті. Побачити, щоб осягнути всю глибину і глобальний масштаб трагедії.

Місто-привид, що одного дня поринуло в тишу на довгі століття.

І не полишає враження, що Прип’ять сьогодні – найбільший у світі сумний пам’ятник радянській зухвалості й легковажності.

Ірина Кременовська

фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *